Ніч. Яскраво-зоряна ніч запанувала над притихлим у зимовій сплячці степом. Та чи спить він? Скоріше, не спить. Зачаївся в напруженні. Тисячами пар наляканих заячих та хижих вовчих очей спостерігає він за людьми. Уважних орлиних та недовірливих совиних очей. Десь рятуються від цього смертельного для них скупчення людей олені, дикі кози, вепри й тарпани. Наївні тварини не можуть зрозуміти, що людям тепер немає до них діла. Вони прийшли на вкриті снігом рівнини задля того, щоб вбивати одне одного, тож тимчасово безпечні для звірини.
У таборі палали вогні і майже ніхто не спав. Збудження перед давно очікуваним бойовищем давалося взнаки, а ранні сутінки не додавали бажання відпочивати. У куренях тільки що зготували вечерю, тож запорожці, посідавши великими колами навкруг похідних казанів, сьорбали гарячий, заправлений шкварками і м'ясом куліш. На валах, що їх ще завидно вспіли влаштувати перед периметром з возів, перекрикувалися вартові. Ці вали, точніше, те, як вони були зроблені, примусили Івана поважати Павлюка ще більше, ніж він поважав його досі. Він міг упевнитись, що його отаман – дійсно геніальна у військовій справі людина. Замість того, щоб вгризатися, вибиваючись із сил, у мерзлий ґрунт, Павлюк наказав просто накидати снігу і полити його топленою на вогнищах задля такої цілі водою. За годину на морозі все це перетворилося у справжню ковзанку. Видряпатись наверх валу і втриматися на ногах стало надзвичайно складно навіть за умови того, що ніхто в тебе при цьому не стріляв і не колов списом. Що ж до непідкованих татарських коней, для них така перешкода була рівнозначною мурам нездоланої Трої.
Богун мовчки вдивлявся в цятки вогнів у ворожому таборі. Такі далекі і крихітні, вони здавалися нереальними в темряві, яка постала над степом. Десь там, навкруг тих вогнищ сидять люди, котрі через кілька годин почнуть стріляти, різати і колоти його друзів і самого Івана. Але він не відчував ні злості на них, ані страху. Звично вже підраховував у думках кількість здобичі, яку отримає разом з козаками свого куреня у разі завтрашньої перемоги. Зрозумівши, про що думає, Іван посміхнувся в темряві сам до себе – хід думок справжнього запорожця, для якого війна є роботою, і за неї має бути винагорода. І він стискав у руці руків'я шаблі. Так, війна – це робота, і завтра її має бути багато…
IV
Сурма засурмила гасло до бою, як тільки у повітрі почали сіріти перші ранкові сутінки, і одразу ж козацький табір сповнився криками, тупотом ніг, іржанням коней і брязканням зброї. Козаки займали бойові позиції на периметрі, готували мушкети. Пушкарі діловито поралися біля вкритих памороззю гармат. Отаманські джури бігали по табору, доносячи накази Павлюка до підрозділів війська.
Богун сидів у сідлі свого огира, знаходячись поряд з Омельком на чолі комонної сотні Тимошівського куреня. Вони очікували. Час кінноти ще не настав – спочатку ворожий наступ мали відбити піхотинці, які зараз завмерли, вивчаючи поглядами понад мушкетними стволами темні лави комонних татар. Маленькі, чумазі, у вивернутих хутром назовні кожухах, буджаки були схожі на чортенят, вимащених смолою з пекельних казанів. їхні низькорослі коники, що гривами майже діставали землі, довершували кумедний вигляд кочівників, роблячи все зовсім несерйозним. Несерйозним, якби не їх кількість! При першому ж погляді на ворожу орду стало зрозумілим, що вірогідніше за все вночі до них прибула підмога. Тож тепер татари охоплювали козацький вагенбург з трьох сторін, а за необхідності легко могли взяти його в кільце. Підтвердив факт прибуття до ворога підкріплень і захоплений запорізькими пластунами «язик». Перед тим як його закололи списом, татарин розповів про прибуття салтана Азамата з десятьма тисячами вершників, після чого кількість орди нараховувала близько двадцяти п'яти тисяч. Натомість посол союзника Батир-Ґерая, який прибув до Павлюка годину тому, приніс звістку, що хан вирушив їм на допомогу, але прибуде лише надвечір, отже, поки що на його допомогу можна було не розраховувати. З огляду на все це Павлюк прийняв єдине вірне рішення – відбиватися в таборі і не чинити до прибуття кримців жодних спроб контратакувати. Зайві втрати не входили до планів козацького отамана.
Джура, який примчав до Омелька Деривуха, мав заклопотаний вигляд.
– Пан отаман наказав всім спішитись і займати позицію на валу. Комонної вилазки доки не буде, – кинув він курінному.
Козаки сусідніх тимошівцям куренів, блимаючи широкими шароварами, бігли вже до периметра. В татарському стані почало поступово наростати низьке гудіння, яке час від часу перекривалось посвистом і криками. Мурзи впорядковували і шикували свої орди, після чого, корячись наказу салтана Азамата, рухнули їх уперед. Атака на козацький табір розпочиналась.
– Що ж… Усім спішитися! – не без жалю в голосі кинув Омелько до козаків. – Хутко на вали, панове-молодці! Заллємо бусурманам сала за обшивку! Уперед! – і першим, нагнавши коня в обоз, побіг до периметра табору. За ним кинулися решта тимошівців.
На валу козаки терпляче очікували наближення противника на відстань пострілу з вогнепальної зброї. Іван впав поряд з іншими просто на кригу і, приготувавши мушкет, почав вишукувати першу ціль серед густих мас атакуючої кінноти. Татари тепер щодуху поганяли коней у напрямку табору. Грізне тисячоголосе «Алла!» ширилось, поступово ховаючи під собою решту звуків.
Першою бухнула гармата. Гулко, моторошно. За нею ще дві і ще одна, посилаючи у ворога смертельний вихор картечі. Хмари порохового диму ще не встигли розійтися полем, як гармаші вже заходилися заряджати гармати вдруге, одночасно вимірюючи їх згідно з поправками, внесеними після першого залпу. Одна за одною вдарили шість менших гармат. Передні лави атакуючої орди почали нести відчутні втрати, однак зупинятися і не думали. Скоро у відповідь вдарили з гармат татари. Два постріли з важких кулеврин лягли настільки влучно, що козацький табір на мить затих. Одна з куль підняла в повітря великого воза з такою легкістю, ніби це був листок з дерева, і пожбурила його прямісінько в табун тяглових коней. Кілька скалічених тварин почали страшно кричати. Саме кричати – Іван міг би заприсягти ся, що болісні крики виходять з людських горлянок, якби не бачив того, що відбувалося на власні очі. Пройшло не менше хвилини, доки нещасних тварин не добили запорожці. Друга куля, пройшовши над самими возами, відібрала життя у чотирьох козаків Попівського куреня.
– На біса! – вилаявся, побачивши все, Омелько, який лежав поряд з Іваном. – Добрі гармати, ой добрі! А тільки треба б зробити, щоб вони не в наш бік промовляли.
Вслід за гарматними кулями в повітрі засвистіли сотні татарських стріл, заляскали поодинокі постріли з вогнепальної зброї. Стріли, пущені високою дугою, посипались, минаючи вал і периметр, на голови козакам, подекуди відшукуючи жертви. Проте залізні обладунки і зимовий одяг запорожців робив їх вкрай неефективними. Запорожці, не ховаючись від них під вози, вичікували, аби злагодженим залпом з мінімальної відстані спричинити максимальну шкоду ворогу. Скоро й вдарили. Кілька тисяч мушкетів вистрелили одночасно, і табір одразу ж заволокло димом, немов від пожежі. Другий і третій залп довелося робити навмання. Але судячи з виття, яке неслося з боку атакуючих, вони були цілком вдалими. Коли дим розвіявся, стало зрозумілим, що атака захлинулася – орда спішно відходила до попередніх позицій, залишаючи під козацьким окопом сотні нерухомих тіл коней та людей. Десятки конали, не отримуючи від наляканих одновірців допомоги. Біла рівнина перед окопом рясно вкрилась яскраво-червоними плямами. Почалася артилерійська дуель на великій відстані, яку козаки вигравали – шість кулеврин проти двох татарських робили набагато більше шкоди. Щоправда, менша армата змушена була мовчати, не в змозі донести до ворожого коша своїх залізних «буханців». Зате допомагав крижаний вал – він захищав табір від доброї половини ворожих ядер.