Проте не було задоволення в очах жидів, вірменів і решти представників торгового передмістя Січі. В їхніх очах з кожним днем все чіткіше прокидався страх. І страх цей не був безпідставним – навіть найдосвідченіші представники торгового племені не могли визначити дату, коли в запорожців закінчаться гроші, що віщуватиме початок погромів.
Погром. Страшна біда племені Аврамового, нагла смерть, яка не шкодувала ані старого, ані малого. Вона розмітала все, заради чого ці люди сприймали наругу і терпіли муки, долали тисячі верст і плели інтриги з великими й малими володарями – втрачалися гроші! Вщент розбивалися скрині з майном, викочувалися з комор діжі з медами-горілками. Золоті, які ще тиждень тому жменями сипалися на шинквас з широких козацьких кишень (не звикла козацька рука рахувати гроші, сипала, скільки зачерпнулося), без тіні сорому або вагань поверталися туди ж. А коли спорожнювалися зазначені вище діжі, доходила черга і до їхніх господарів. Ох, не любили запорожці представників гнаного племені! Терпіли їх, але сильно не любили. Сусідством з діючим вулканом було сусідство з Січчю жидівської частини торгового передмістя, і коли починалися погроми, світ за очі доводилося втікати горе-торгашам, рятуючи власне життя. Дехто з них не встигав, і тоді сині води сходилися над його безталанною головою, або хижа звірина по плавнях розтягувала білі кістки…
Чигиринський шинкар Гершко, у шинку якого Іван Богун колись познайомився з майбутніми побратимами, завжди заздалегідь відчував час початку погромів, напевне, й тому дожив до своїх поважних шістдесяти, ведучи ґешефт на межі цивілізованих земель, де зброя і жорстока сила часто-густо вирішували правові й майнові претензії. Натомість тепер, разом з об'ємистим черевом, мав Гершко сиві пейси та великий життєвий досвід у розумних карих очах. Зараз він спішно поганяв коника-бахмата, весь час оглядаючись на три підводи, запряжені парою ваговозів кожна. З язика у Гершка мало не злітала лайка, адресована парубкам-погоничам, але він розважливо стримував себе. Гершко мусів мовчати замість того, щоб вилаяти цих ледацюг, яким він заплатив удвічі більше від звичайного за переїзд від Микитиного Рогу до Чигирина. Але що він міг вдіяти? На Січі вже не пахло, смерділо пожежами майбутніх погромів! А попереду Дике Поле і десяток молодиків поряд з ним, до яких він не мав жодної довіри.
– О, Аврааме! Вей’з’мір, я нещасний вигнанець землі предків своїх! О, праматір наша Рахіль! Не покинь мене, і добра, нажитого моєю важкою працею, захисти, – бубонів Гершко. Нарешті не витримав і звернувся до погоничів. – Швидше, панове, молю Ієговою! – останні слова він не промовив, а простогнав.
Парубки на возах мовчали. Вони не хотіли поганяти коней, яким доводилося тягти надто великий вантаж. Попереду було ще страшенно багато верст, тож абсурдно надривати худобу на початку шляху. Але якщо жид не розуміє цього сам, навіщо втрачати слова на пояснення?
Гершко замовк, безсилий чимось зарадити. Він лише подумки молився своєму іудейському богу, прохаючи захисту та порятунку. Ієгова його не почув. Як тільки розтанули ранішні сутінки, з-за рогу битого шляху, криваво-червоні на тлі ранішнього сонця, виступили кілька постатей в латаних кожухах нарозхрист, у латаних же сорочках і потертих шароварах. Але при шаблях, з рушницями за плечима і пістолетами за поясами. Помітивши валку, вони спочатку відійшли на узбіччя, але незабаром пильніше придивилися до подорожніх і зарухалися.
– Дивись-но, Кіндрате – он жид кудись їде! – здивовано промовив один.
– Нехай їде з очей подалі, – буркнув другий.
– Ні-і! – перший, широко розмахуючи вказівним пальцем правиці перед обличчям товариша, так, як це інколи роблять п'яні, другою рукою ткнув у напрямку возів. – А що він везе?
– Біс його знає, Васюк. Напевне, мислю я, бебехи жидівські.
– Е, ні! Так не піде!
– А як піде? – глипнув на товариша наш старий знайомий Кіндрат Макогін.
– Не знаю, – Зоря замислився і голосно гикнув. – А може, він чого вкрав! Егей, жиде, ти що везеш?!
Обличчя Гершка набуло воскового відлиску. Він відчув, як його серце провалилося кудись униз і затріпалося пораненою птахою. «Невже на цей раз не встиг? Вей’з’мір, вей’з’мір…» – пролетіла враз спустілою головою одинока думка.
Тим часом Зоря і ще двоє хмільних запорожців почали нишпорити у возах. Кіндрат Макогін стягнув переляканого до смерті Гершка з кульбаки і взяв його за комір опанчі. Кілька разів добряче струснув.
– То правда, що побратим каже? – запитав, дихнувши жидові в обличчя горілчаним духом.
– Богом клянуся… – помертвілими вустами пробекав Гершко, але одразу ж отримав під ребра такого відчутного стусана, від якого перехопило дух.
– Я тобі дам, Богом… Ти, іудо, Бога продав!
– Гевульт! – тільки й зміг пискнути жид.
Тут Васюк Зоря поклав руку на плече Макогона.
– Та не човпи його, Кіндрате. Душу витрясеш… передчасно! Ха-ха-ха!
І Гершко зрозумів, що повинен казати і як діяти. Його били не за власні гріхи. Він отримував побиття і знущання за причетність до народу обраного. Протягом десятків століть так діяли римляни, араби, нормани, німці, шведи, слов'яни і хто завгодно. Правда за тим, на чийому боці сила, – ось істина, яку Гершко запам'ятав від діда-прадіда і в якій не раз пересвідчувався особисто. Тепер Гершкові могли зарадити лише гроші – єдина зброя приниженого народу…
Через лічені хвилини вози продовжили рух, а козаки, вишикувавшись в ряд і зайнявши майже всю дорогу, почимчикували в напрямку січової фортеці. Над ранковим степом залунало на кілька верст п'яними голосами:
А Гершко, стиснувши міцно зуби, погнав далі свого бахмата. Він намагався не дивитися в обличчя погоничів – з похмуро-байдужних вони перетворилися на глузливо-іронічні. Ніхто з них навіть пальцем не поворухнув, аби захистити майно, за охорону якого їм було так щедро заплачено.
– Нечестиві собаки! – бурмотів шинкар під свій великий ніс. – Якщо я продав їхнього бога, де тоді, питаю я у вас, мій зиск з такого ґешефту? Це ж не діжа горілки! Вей’з’мір! В якому поганому світі доводиться жити дітям коліна Аврамового! Ой-вей, ой-вей!
Валка возів, поступово віддалюючись, ставала все менш помітною, доки зовсім не зникла за обрієм, залишивши по собі плямку куряви в ранковому небі. Гершко тікав із Запоріжжя. Але на цей раз чуття підвело старого шинкаря. До погромів діло не дійшло. І хоча Запоріжжя гуляло ще добрячих два тижні, гроші в козаків не переводилися – крізь Дике Поле, зневажаючи заборону, йшли і йшли сотні тих, хто відгукнувся на гасло, дане Павлюком, гасло початку боротьби за волю України. Тож діжки з горілкою від тих, хто бажав влитися до товариства, здавалося, не переведуться ніколи. Обличчя в лицарства попухли і поступово почали набувати синюшного відтінку, коли Павлюк вирішив припинити цю вакханалію. Порадившись з кошовим отаманом, він відрядив у торгове передмістя Січі сотню вірних козаків на чолі із сотником Славинським, якому віддав жорсткий наказ – розбити всі діжі, сулії та фляжки, що їх буде знайдено, і вилити у Дніпро увесь хміль. До краплі!
Ще через два дні здивовані турки з фортечних мурів Кизикер-меню спостерігали за дивним явищем – Дніпром пливла мертва риба. Тисячі й тисячі сріблястих, зеленкуватих та бурштиново-жовтих тілець займали величезну площу Дніпрової гладі. У цей час Січ поступово приходила до тямки, а сотня виконавців «сухого» наказу отримала довічне прозвисько – «змієборці».