У досить великій залі з доброю сотнею свічок у срібних канделябрах, із кам'яною підлогою і оббитими темним дубом стінами не було нікого. На протилежній вікну стіні висіли мисливські трофеї – кілька десятків лосячих, медвежих, оленячих, вовчих і кабанячих голів. Довгий, укритий білосніжною скатертиною стіл очікував, очевидно, вечері. У сріблі і кришталю посуду плавилися вогники свічок. Двоє освітлених вікон ліворуч виходили до тієї ж кімнати. Скрадаючись, Іван переліз на протилежну гілку.
Тут відкривалася дещо інша картина. Серед важких полиць, заставлених книгами в темних пергаментних палітурках, походжав чернець-єзуїт, на ходу перегортаючи пожовклі сторінки об'ємистого фоліанта. Задумливо бурмотів щось і час від часу, під впливом власних думок, вимахував рукою і щось голосно декламував латиною. Богун деякий час спостерігав за ним, потім, зітхнувши, почав сходити вниз. Залишалася ще надія побачити ту, котру шукав, на двох нижніх поверхах.
Але надіям Богуна не судилось справдитися. Половину другого поверху займав кабінет Станіслава Конєцпольського, посеред якого у фотелі, за великим письмовим столом, сидів господар, старанно щось виписуючи на аркуші паперу білосніжним гусячим пером. За рештою вікон виявилася гостина кімната зі стінами, завішаними різноманітною зброєю, і мармуровою пащею каміна, у котрій, не дивлячись на теплий літній вечір, танцювали жовті язики полум'я. Іван уже хотів сплигнути на землю, коли раптом почув знизу кроки і тиху розмову. Дві літні жінки, очевидно кухарки, простували повз стіну палацу до північної вежі, несучи важкого казана, з якого йшла пара. Іван притиснувся до шорсткого стовбура осики.
– Обережніше, Стехо! Ще обваримось… От темрява, нічого не видно.
– Йдемо, тут ніби рівно, ти, головне, під ноги дивись.
Кроки віддалилися, і десь рипнули двері. Богун ще хвилину почекав і скочив на землю. Без надії поглянув у вікна першого поверху – три пусті кімнати, з яких жодна не нагадувала помешкання молодої жінки. Іван на мить розгубився. Коли він відважився на відвідини замку, все видавалось дещо простішим. І тепер, серед громаддя стін, веж та дерев'яних навісів він просто не знав, куди податись. Постоявши хвилину, вирішив йти навмання.
Нарешті через довгу годину блукання нетрями замку, забруднений сажею з закіптюжених стін, глиною з вогких коридорів підземелля, з павутиною на одязі і з розкуйовдженим оселедцем, Богун вирішив повертатись. Тепер йому здавалось, що всі намагання знайти Ганну марні, і її тут немає. Справді, хіба він упевнений, що вона проживає в замку Конєцпольського? І в яких вони відносинах? З підслуханого ранком діалогу він зрозумів, що вони родичі. Але чи близькі? Помисливши, Іван вирішив перенести пошуки на завтра. Попри свою безшабашну запорізьку вдачу, він добре розумів – якщо його упіймають зараз тут, буде непереливки. Не виключено навіть, що голова його займе своє місце на залізній шпиці над ворітьми замку. Польські магнати не любили у власних володіннях непроханих гостей. Особливо, якщо гості ці прибули з козацького Запоріжжя.
Швидко піднявшись на галерею, яка проходила по верху муру, Іван попростував до місця, де він півтори години тому ступив на заборонену територію гетьманського володіння. Хотів уже перехилитись над чотирисаженною безоднею, коли почув у темряві приглушений зойк.
– Хто тут? – у мелодійному голосі не відчувалось страху, лише напруження.
Іван завмер. Цього голосу він не забув. Просто зараз не міг повірити, що перед ним та, котру марно шукав тільки що в замку.
– Ганно? – власний голос видався Івану чужим.
Вона не відповіла. У примарному світлі молодика, що тільки зійшов над обрієм, спрямувавши в небо ріжки свого тоненького серпика, Богун бачив лише її силует – струнка постать у сукні з осиною талією і пишною спідницею, по плечах розсипались густі розпущені коси, одна рука лежала на камені муру, друга опущена вздовж тіла.
– Я шукав тебе.
– Пан був би надзвичайно люб'язний, якби не наближуючись пояснив, чого йому потрібно! – скоромовкою відповіла вона.
– Не бійся! Я… я хотів тебе бачити.
– Хто вам сказав, що я боюсь? Коли я покличу сторожу, боятися потрібно буде вам.
– Зачекай! Я Іван, пам'ятаєш?
– Я бачу лише лиходія, котрий, криючись, проник до чужого дому. Яка мені справа до його імені?
Богун ошелешено замовк. Коли він здирався по стіні, а потім, криючись, зазирав у чужі вікна, тоді зовсім не думав, що скаже їй, якщо нарешті зустріне. Тепер у його голові проносився цілий вихор думок, і він не міг дати їм ніякої ради. Розгублено підняв руки, немов захищаючись від непорозуміння в цій дивній ситуації.
– Не задля злодійства я тут… Ганно, я… невже ти зовсім не пам'ятаєш?… Хоча пройшов час… Я розумію, це все… це схоже… Але я не хотів нічого поганого. Лише побачити тебе!
– Хто ти? – у голосі дівчини, як здалось Іванові, з'явились нотки зацікавленості.
– Іван Богун.
– Це мені нічого не підказує.
– Ми зустрічались у Анатолії, потім на березі Дніпра… Невже не пам'ятаєш?
Ганна ступила на крок уперед і придивилась.
– Невже? Іван Богун, син реєстрового хорунжого?… Що ж, я добре пам'ятаю, як ти купив мене в того розбишаки за кухоль горілки. Ти прийшов отримати борг?
Богун зітхнув.
– Вибач. Я піду.
– Стривай, скажи, чого ти хотів?
– Нічого, – Іван скочив на парапет і почав очима відшукувати шлях, яким піднявся сюди ще зовсім недавно, сповнений марних надій. У горлі душила злість на самого себе. Задля чого він прийшов сюди? Навіщо принизився перед цією пихатою шляхтичкою? На що сподівався? Ех, хоч би не взнав Омелько!
Раптом він відчув її долоню.
– Зачекай.
Запитливо подивився. Тепер, у напівмороку, на відстані простягнутої руки, вона здавалася ще гарнішою, ніж він запам'ятав її того дня, коли востаннє бачив.
– Я не хотіла тебе образити.
– Я не ображаюсь. Хіба на самого себе.
– Добре. Чого ж ти хотів?
Іван зіскочив назад, підійшов впритул і заглянув їй в очі.
– Я вже казав: шукав тебе.
– Для чого?
– Не здогадуєшся?
Ганна помовчала. Коли нарешті відповіла, у голосі її лунали іронічні нотки:
– Вочевидь, закохався. Невже і запорізьким відчайдухам знайоме це відчуття?
Іван мовчки дивився на неї. Дійсно, чому його так тягнуло до цієї дівчини? Чи не він ще кілька місяців тому, насолоджуючись вільним степовим життям, і уявити не міг, що якась чужа йому панянка заволодіє всіма його думками, заступить собою все те, що раніше вважав найголовнішим для козака? Лицарська слава, вправність у військовій роботі, повага товаришів по зброї. Боротьба за волю України нарешті, якій ще в далекому дитинстві присягнув присвятити життя. Зараз ці цінності, насаджувані колись батьком, Омельком, пізніше запорожцями, поряд з якими заглядав неодноразово в очі смерті, з ким ділив кусень хліба, радощі та невдачі, всі вони відступили на задній план. Стали чимось не те щоб незначним, але другорядним. Набагато більше турбували великі чарівні очі поряд, маленька тепла долоня, яку відчув тільки що на своєму плечі, голос, до кожної інтонації якого прислухався, відшукуючи ті струни, які скажуть йому – він їй не байдужий. Що ж це? Невже він став «баболюбом» – слово, яке на Січі завжди викликало зубоскальство і насмішки? Але зараз і це не турбувало. Лише вона.
– Просто хотів тебе бачити, – чужим голосом мовив Богун.
Ганна посміхнулася своєю чарівною усмішкою:
– Що ж, тепер ти знаєш, хто я. Як я розумію, тебе це зовсім не бентежить, тож якщо хотів бачити – дивися.
– Чому мене має що-небудь бентежити?
Дівчина знизала плечима.
– Ну… Адже ти бачив мене поряд з коронним гетьманом Речі Посполитої. Я… Одним словом, я його племінниця.
– Це не має значення.
– О! А пан гоноровий! Тебе не відлякує цей факт? Адже, наскільки мені відомо, серед козаків не вельми полюбляють дядечка Станіслава, на що він відповідає цілком адекватними почуттями.