– Мені байдуже. Я прийшов до тебе, а не до його гетьманської мосці, і хотів бачити погляд надзвичайно гарних твоїх очей, які не дають мені спокою вдень і вночі, з часів нашої останньої зустрічі.
Ганна кокетливо посміхнулася:
– Ти кумедний… Але разом з тим… Чесно кажучи, таку самоповагу і такі гарні слова не завжди можна почути серед уродзоної шляхти. Пани офіцери кварцяного війська іноді губляться, коли я починаю їм розповідати про свої родинні зв'язки.
– Панна забуває, що я теж шляхтич, напевне тому ставить мене напереваги так званим уродзонним! – голос Богуна пролунав дещо різкіше, ніж він цього очікував.
– Ну що ти, милий хлопчику! Я лише мала на увазі…
– Ти мала на увазі те, що для вас православна шляхта не відрізняється від звичайного поспільства, а козацтво, яке на всіх війнах боронило Річ Посполиту, є не чим іншим, як справжнісіньким бидлом, бидлом яке мусить слугувати Польщі!
– Якщо тебе це заспокоїть, скажу, що я теж сповідаю православну віру.
Іван знітився:
– Дивна розмова у нас чомусь виходить.
– Дивна.
На деякий час запанувала мовчанка, яку перервала Ганна:
– Знаєш… Я хотіла подякувати тобі.
– За що?
– За смачну вечерю і тепло, якими ти поділився зі мною. Напевне, це була твоя вечеря… Я вдячна тобі.
– Це були лише саламаха і овечий кобеняк.
– Іноді буває так, що найпростіші речі стають в нагоді більше, аніж добірні страви і дорогі хутра.
– Не знаю. Але я відчував, що повинен допомогти тобі, адже саме я був причиною твоїх бід.
– Урешті-решт я задоволена, що все склалося саме так.
Знову запанувала напружена мовчанка. Богун намагався примусити себе продовжити розмову, але не міг вимислити, що казати. І тоді він зробив те, чого і сам від себе не міг очікувати, – підступив впритул до Ганни і обійняв її, притиснувши до грудей чарівну її голівку. В ніс вдарили запаморочливі пахощі парфумів, а в голові все швидко-швидко закружляло і запаморочилося, ніби після добрячого кухля оковитої. Він стояв так якусь мить і не вірив, що все відбувається насправді, але дуже скоро дівчина стріпнулася і спробувала звільнитися з обіймів.
– Як ти… О Боже! Пусти негайно! Як смієш ти!
Іван мовчав і м'яко, але сильно притискав її до себе, раз наважившись, уже не в змозі відступити. Ганна ще деякий час пручалася, але поступово обм'якла. Тоді Богун обхопив її голівку долонями, погладжуючи щічки, які стали рум'яними навіть крізь напівтемряву, що її утворювали кілька смолоскипів на вежі воріт, великими пальцями своїх рук і заглянув у очі.
– Я хочу, щоб ти була моєю, – тихо, але чітко, карбуючи кожне слово, вимовив він.
– Пусти мене.
– Я не відпущу тебе. Ти будеш моєю.
Раптом Ганна із силою стріпнула із себе руки козака. В її очах тепер палав гнів.
– Та що ти про себе надумав! Як смієш торкатися мене?! Ти… Ти! – Ганна в знемозі знайти слово, яким хотіла охарактеризувати нахабного запорожця, замовкла. Та за мить, набравши в легені повітря, продовжила: – Мерзотник! Я тобі не кабачна дівка, щоб мене хапати. Ти… Що ти сказав?!
– Я сказав, що ти будеш моєю, – твердо повторив Богун. І якби цієї миті його могли бачити Омелько, Савка або Нечай, пліч-о-пліч з якими Іван пройшов за останні роки десятки боїв і сутичок, і які знали його, як ніхто другий, вони сказали б напевне: коли Богун дотримується такого тону, він доб'ється того, про що мовить. Навіть якщо задля цього доведеться докласти надлюдських зусиль і потратити роки. Але побратимів поряд не було. Була лише красуня Ганна і вона розсміялася в очі Іванові:
– А якщо я скажу ні?
– Мені це байдуже.
– А так уже зовсім цікаво. Ти хочеш викрасти мене всупереч моїй волі?
– Я не буду тебе викрадати всупереч твоїй волі.
– Тоді що?
– Я зроблю все для того, аби ти пішла за мною за власним хотінням. Пам'ятай, гонорова панно – я звик добиватися свого.
– А я свого! І мені не подобаються нахаби, які кажуть дівчині речі, подібні твоїм речам.
– Я лише сказав правду. Ти подобаєшся мені, і я хочу, щоб ти була моєю.
– Усе ж таки нахаба! – зблиснула весело очима Ганна. – А на перший погляд, такий сором'язливий і нерішучий хлопчина.
Богун знову впіймав її в обійми, і цього разу Ганна не пручалася. І хоч боялася сама собі відкритися, їй до нестями приємними були ці обійми і близькість сильного молодого тіла. Від Іванового жупана йшов романтичний запах полину, диму і далеких доріг, зовсім так, як тоді, на березі Дніпра, коли вона з насолодою загорталася від прохолоди осінньої ночі у величезний чорний кобеняк. І пам'ять на коротку мить перенесла її в минуле. Тривожне минуле, яке тепер, після того як усе закінчилося, стало лише давньою і надзвичайно романтичною пригодою. В її пам'яті вже почав було згасати образ Богуна – незграбного рятівника, з ласки якого мало не загинула серед хвиль бурхливого моря. Він запам'ятався їй нерозумним хлопчаком, що так круто змінив її життя, і Ганна ніяк не могла уявити його появи, такої раптової, майже приголомшливої. Тим більшою несподіванкою стала для неї його поведінка – у житті Ганни ще ніхто так настирливо не домагався її прихильності. Порівняла козака з бенкетними шаркунами-залицяльниками і несподівано зрозуміла: він незрівнянно цікавіший їй, ніж виховані у шляхетних манерах чоловіки, в колі яких інколи доводилося проводити час. В його голосі, словах, рухах відчувалася якась незалежність, сила, майже дикість. Вона лякала і притягувала одночасно. І от серед цього вихору думок, відчуваючи на плечах незвичні чоловічі обійми, вона відчула на своїх вустах його гаряче дихання і відкрила їх назустріч його вустам. Час спинився…
Опам'яталась, пригорнувшись до широких козацьких грудей, відчуваючи на щоках, вустах і чолі гарячі цілунки. З тихим зітханням відсторонилась. Тепер вона навіть не розуміла, що з нею сталося хвилину тому, кидаючись назустріч цим божевільним обіймам.
– Козаче, ми не повинні робити того, що робимо! – зашепотіла вона.
– Чому?
– Тому. Між нами нічого не може бути.
– Я так не думаю.
– Але ж ти багато чого не знаєш… Господи, відпусти мене!
Іван трохи послабив обійми, але вона не поспішала вислизнути з них.
– Дядечко хоче віддати мене заміж за… Утім, це не важливо. Яка різниця, як його імя.
– А ти не йди, – сказав просто Іван, – скажи йому, що тебе буду сватати я.
– Який же ти наївний, хлопчику!
– Я кохаю тебе, що ж тепер може завадити? Мій батько шляхтич, тож…
Ганна приклала пальчики до його вуст.
– Перестань. Залиш, як є, а час усе вилікує. Усе пройде… А ми ще будемо посміхатися, пригадуючи нашу дивну зустріч. Пройде час. Багато часу. Можливо, Бог дасть нам можливість зустрітися ще раз. Нам буде про що згадати. Пам'ятаєш, яким духмяним було повітря під час сутінків на березі Дніпра? А скільки зірок на небі? Немов хтось посипав діамантами чорну безодню. Я була тоді розгнівана на тебе за всі страхи, що їх довелося пережити під час переходу морем. Але, дивлячись на це небо, вбираючи в легені пахуче степове повітря, я починала розуміти, як мені цього бракувало на чужині, серед розкошів сералю… Ні, мене ніхто не принижував там, – Ганна зазирнула в очі Богуну. – Ти не думай, він і пальцем не насмілився торкнутися мене без моєї згоди. А згоди я не давала. Ти віриш мені, що Ахмед-паша, мій чоловік… Він не був моїм… Ти розумієш мене?
– Ні, – простодушно відповів Іван.
– Він не був моїм коханцем. Я була лише гарною пташкою в його золотій клітці. Але тоді, у плавнях, зігріта твоїм плащем, я, засинаючи, раптом відчула, що таке Батьківщина. Завдяки тобі. Тож дякую тобі за це.
Івана наче жаром обдало.
– Не треба дякувати! – він зрозумів, що в такій доброзичливій манері вона дає йому зрозуміти: тебе ігноровано. Ти не маєш жодних шансів і повинен зникнути з мого життя.
– Але чому?! – Іван знову охопив долонями її щічки і зазирнув у вічі.
– Тому що ми занадто різні. Милий хлопчику, ти навіть не уявляєш, скільки перешкод виникло б перед нами, якби ми вирішили бути разом.