– Але чому?! – стріпнув чубом Іван.
– Тому, сину, що справа, ним затіяна, приречена на невдачу. Так, не сперечайся зі мною! Повір і все. Павлюка не підтримає ні народ, ані більша частина реєстрового козацтва. А сам він Конєцпольському і Потоцькому ради не дасть, отже, приречений на поразку. А з ним і ті, хто повірить йому і віддасть свою шаблю за його ідеї.
Іван слухав, не піднімаючи голову. Все те, чому вірили на Січі, про що говорили, до чого готувалися, тут набувало протилежного значення, стаючи з ніг на голову. Але найдивнішим було те, що в глибині душі Іван відчував, що батькові слова – це правда. Гірка, але правда.
– От і Омелько про це говорить… – глухо промовив Іван, але коли підняв очі на батька, очі його палали вогнем. – Але чому, батьку?! Невже вам тут ваші статки важливіші за волю України? Чому не хочете стати поряд з нами?
– Не все так просто, Іване, не все так просто… тобі не знайомі настрої, які зараз у війську. Нинішні реєстровці на три чверті не ті, кого водив Петро Конашевич-Сагайдачний громити турецькі городи та московські землі. Ті або на Січі, або в могилі. Решта, які залишилися в реєстрі після останніх півтора десятка літ виписок і чисток, надзвичайно помірковані люди. І вони ладні радше тримати руку короля, аніж якогось бунтівного хорунжого. Нехай навіть він генеральний хорунжий. До того ж, король Володислав не Сигізмунд. Той своїми єзуїтськими поглядами був неприйнятний для православної козацької шляхти. І сама та шляхта значною мірою ополячилась. Тобі відомо, що тепер більш ніж третина нашої військової старшини сповідає або католицьку, або уніатську віру?
– Не знав… – вражено промимрив Іван.
– Тепер знаєш. Так, я теж поміркований. Але не тому, що згідно з Омельковими словами тримаюся за нажите добро. За нього я взагалі не переймаюсь. Скільки мені потрібно? Якщо дасть Бог милість, подарує ще десяток літ, за те подякую. Усе, що маю, ваше – твоє і Настусі. Більше дбаю аби зберегти у своїх людях віру в те, чим живий козак споконвіку. А він живий волею, відчуттям незалежності від інших людей, покори Богові єдиному. Тож коли захлинеться у крові справа Павлюка, повинен залишитися хтось, хто втримає від руїни рештки патріотів, хто прийме на свої плечі труд зберегти кістяк козацького війська, візьметься підготувати все можливе для привідця, який прийде пізніше і зможе повести людей. І коли я кажу: людей, я маю на увазі не сполячену верхівку реєстрового війська, не дук, перетворених на лихварів, мірошників і ще казна на кого, тільки не на козаків. Тому що є набагато більша сила.
– Що це за сила?
– А ти не здогадуєшся?
– Запорожці!
– Запорожці… Ніхто не применшує лицарської слави низовиків. Але не вони та сила, яка здатна переламати хребет Польщі. Вона набагато більша, як більша морська хвиля за брижі на річковому плесі. Це сотні тисяч людей, що змушені гнути спину на лядського пана в полі, на рудні, в цеху або млині. Тобто звичайне поспільство. Ти здивований?
– Я лише не можу осягнути твоєї думки. Поспільство не може рівнятись по силі запорізькому лицарству!
Федір Богун із сумною посмішкою помахав головою.
– Мало ти ще знаєш про народ України. Але не буду зараз доводити щось тобі, скажу лишень, що поспільство – єдина сила, яка здатна протистояти коронному війську. А від нас потрібно буде дати їм зброю до рук і навчити добиватися нею перемог.
Він встав з-за столу і пройшовся по кімнаті. Задумливо подивився на сина, який сидів, похиливши голову.
– Так, я не підтримаю Павлюка і не надам жодної допомоги його війську. Мені відомо, що думають про мене і таких, як я, на Низу, але тепер ти знаєш мотиви, які керують особисто мною. Ти мій син, Іване, і для мене важливо, щоб ти не причисляв свого батька до тих, хто стоїть опорою Василя Томиленка і польської влади. Але всім цього не поясниш. Тож нехай думають все, що їм буде завгодно.
– Дивна твоя мова, батьку. По-твоєму, серед реєстрової старшини є якась змова, й ви очікуєте невідомого месію, хто має, немов за допомогою чарівної палички, добитися того, чого не змогли домогтися ні Косинський, ні Наливайко, ні Трясило… Я вірно зрозумів?
– Ні, – старший Богун невесело посміхнувся. – На жаль, ти чув лише думку однієї людини, тобто мою. Але я вірю в це. Хочу, щоб повірив і ти. Не може наша багатостраждальна земля не заслуговувати в Бога на вождя, який би вивів її з лядської неволі. А тепер дай мені відповідь на таке запитання: ти підеш за Павлюком?
– Так! – Іван вимовив це слово з таким запалом і внутрішньою впевненістю, що старому стало зрозумілим – відповідь сина була готовою ще до початку їхньої розмови. У мовчанці, яка запанувала після Іванової відповіді, було чутно розмови робітників за вікном, дзижчання мухи до віконного скла, стукіт сокири і брязкіт кінської збруї. Федір Богун, похитавши головою, пройшовся кімнатою, пригладив вуса і знову присів у фотель.
– Що ж, – по хвилині роздумів вимовив він. – Це твоє рішення і ти його прийняв. Прийми ж і моє батьківське благословення на цю важку і криваву справу… Я буду молитися за ваш успіх, успіх, у який не вірю. Так ось, сину. Другої відповіді я від тебе і не очікував, отже, все, що говорив тобі тут, було лише виправданням власної бездіяльності… Я радий за тебе Іване. Ти стаєш тим, ким я тебе хотів бачити завжди. Пам'ятаєш бій, під час якого ти рятував пораненого Омелька?
– Звичайно.
– А зовсім малий ще був. Найбільше я був вражений словами, почутими від тебе того вечора. Вустами восьмирічного хлоп'яти промовляла істина. І час показав – ти виявився мудрішим за мене, коли я покладався на закон, вимагаючи захисту своїх потоптаних прав. Так вийшло.
Трохи помовчали. Федір Богун несподівано вирішив перейти на іншу тему розмови:
– Настуся наша вже зовсім виросла, скоро й заміж віддавати. Свати були в мене… Вона так на матір покійну схожа. Красуня. Ти вже говорив з нею?
– Ні, якось не встиг.
– Дарма. Коли ти від'їздив на Січ, вона зовсім дитям була.
– Так. Я її одразу і не впізнав.
– А вона про тебе часто розпитувала. Де Івась, коли повернеться… Коли ви маєте виїздити?
– Назавтра малисьмо.
– Назавтра. Не встиг приїхати і назад. Упізнаю себе в минулі роки. Поговори із сестрою. І до матері на могилу сходи.
– Я саме сьогодні збирався.
– Добре.
Федір Богун піднявся, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Іван теж звівся з лави. Відкашлявшись, ступив до дверей.
– Іване, – почув за спиною. Повернувшись, подивився на батька.
– Що, батьку?
– Іване, пообіцяй мені, що коли ти закінчиш справу, на яку зібрався, то повернешся.
– Повернусь.
– Ти повернешся, щоб прийняти з моїх рук хоругву Вороновицької сотні, і будеш служити так, як служив я все своє життя. Така моя батьківська воля і я хотів би, щоб ти прийняв її без сперечань та вагань. Пообіцяй мені.
Іван мовчав. Те, що сказав батько, для нього було несподіваним. За роки, проведені на Січі, він настільки звик ототожнювати себе з Низовим військом, що пропозиція зайняти батькове місце у Вороновицькій сотні стала для нього цілковитою несподіванкою.
– Чому ти мовчиш?
Іван струснув головою.
– Обіцяю. Твоє бажання для мене закон, тому я виконаю його, якщо буде Божа воля на те, щоб повернутись живим.
– Що ж, іди з Богом…
Іван вийшов на подвір'я. У задумі почав накладати люльку, знаходячись під впливом почутого. Все, що сказав батько про Павлюка, повстання і невідомого спасителя козацької нації, було надто великою новиною для Івана, тож тепер йому був потрібний час, щоб осмислити сказане. І десь в глибині душі Богун розумів – саме такий погляд на події мав і він сам. Хіба що більше вірив у Павлюка. Хіба що більше ненавидів пихатих польських панів… Що ж, він докладе всіх можливих зусиль, аби справа, яка почала зароджуватись на Микитиному Розі минулої осені, увінчалась успіхом. Якщо ж ні, він виконає те, що пообіцяв. І саме тієї миті Богун відчув невідворотність тих змін, які мало принести йому майбуття.