– Добре, – недбало кинув Данило і за мить вже зник у чагарниках, котрі тяглися мало не до самого окопу. Там застигли виставлені у три ряди вози периметра.
– Цей вивідає, – Савка поліз у шапку за кресалом, притримуючи зубами чубук люльки-буруньки.
– І що це ти там вимацуєш? – одразу ж почув запитання Омелька.
– Та вже нічого… – Обдертий зітхнув і сховав люльку до кишені шароварів. – Отамане, ми тут забавляємося, наче малі діти!
– Чому?
– Ти й сам знаєш. Діти в піжмурки граються, а козаку пристало ворога бити… Ну хто це надумав у свій табір, неначе чужинці, пролазити?!
– Сам Павлюк і придумав.
– Та знаю я…
Знову запанувала мовчанка, під час якої з табору нічний вітерець доносив мляві голоси вартових: «Пильну-у-уй!». І знову тиша. Лиш десь хрумкотить сіном худоба та лунає могутній храп. Скориставшись очікуванням пластуна, Омелько швидко виліз на невисокого грабка, що ріс поруч. Причаївшись на вітах, почав ретельно вивчати темне громаддя недалекого табору.
Якусь окрему річ було годі й розрізнити, але Омелько знав – за сорок п'ять кроків від окопу проходить ще одне, внутрішнє коло возів, виставлених навкруг гетьманського шатра, і саме туди дивився тепер курінний. Там, у примарному світлі кількох смолоскипів і багаття, ніч не була владна над людьми. Вони ходили, розмовляли, підкидали в багаття оберемки хмизу й тривожно вглядалися в темряву. І саме з того напряму, де примарами засіли тимошівці, тобто з заднього боку шатра, проходила неширока стрічка тіні, якою можливо було доповзти до нього непоміченим, оминувши десяток дебелих сердюків з особливої сотні пана Славинського.
Тиша. Омелько не тішив себе надією на те, що гетьманська варта спить, але жодного руху поза межами освітленого кола не помітив. Він тихо зіскочив і ліг поряд із Савкою.
– Не журись, Савко, якщо все до пуття зробимо, буде тобі з чим пана Славинського поздоровити.
– І на біса він мені?
– А паршивий він все ж таки чоловік! – зашепотів Базіка. – Я ось учора до Крилова подався. Ну, знаєте, тютюнцю хотів купити, та так, сього-того. А як повертався вже, перестріває. Славинський! Сам особисто! Та куди ходив, за чим ходив. Дивно! Я йому, мовляв, чого тобі, мостивий пане, потрібно? А він як оскаженіє, мамцю! Я тебе, лотра, мовить, на колоду підвішу, тоді взнаєш, чого мені потрібно! Отакої, вже й тютюнцю купити не можна! І як він за всіма дивитися встигає?
– Дасть Бог, цієї ночі не встигне, – посміхнувся в темряві Богун.
Скоро тихе шарудіння сповістило про повернення Нечая. Коли він опинився поруч з братчиками, кілька хвилин відсапувався. Потім зняв шапку і витер хусточкою спітніле чоло.
– Важкувато, але можливо, – видихнув він. – Хоч і не сплять, чорт їх забирай!
– Не дивно, вони ж на нас чекають, – відповів Омелько.
– Он там, трохи ліворуч від купи верболозу, бачите? – вказав Нечай в темряву, – там ніби нікого. І з боку табору діжки стоять. Багато. Спробуємо від тих діжок праворуч пройти. Тільки уважно, там, здається, мотуз сигнальний, аби не зачепити часом.
– Добре. Пішли, браття, – змахнув рукою Омелько і першим попластував у темряву за напрямком, що його вказав Нечай. Козаки зачекали кілька секунд і по одному попрямували за курінним – спочатку Нечай, за ним Базіка, потім Богун і Обдертий.
Немов ящірки, простували запорожці проміж пожовклим підліском, стискаючи в руках короткі, але замашні кийки. Такою ж зброєю було озброєно і гетьманську охорону, яка ось уже четверту ніч очікувала нападу, тож посилила пильність майже вдвічі порівняно зі звичайним несенням служби. Не дивлячись на те, що до світанку залишилося не більше години, вартові почували себе бадьоро, перегукуючись один з одним, щоб подолати звичайну для людини передсвітанкову сонливість…
Усе розпочалося під час наради в гетьмана, на якій пихатий Славинський заявив, що його козаки заткнуть за пояс будь-кого із запорожців, – люди ці, мовляв, недисципліновані, полюбляють пиячити і відлежувати боки, замість того щоб відточувати в навчанні військове мистецтво.
– А щодо виконання наказів старшини, тут взагалі немає про що толкувати! – і Славинський багатозначно подивився на Омелька.
Але Деривухо був не з тих людей, кого можливо було такими натяками вивести з рівноваги.
– А якщо я, вашмость, доведу помилковість твоїх слів, на ділі показавши, як у нас відгострено військове мистецтво і як ми виконуємо накази своєї старшини? – Омелько зробив виразний наголос на слові «своєї».
– І як ви збираєтеся це продемонструвати? – скривив губи Славинський.
– Хоча би тим, що доведу разом зі своїми козаками: ви вкрай погано охороняєте його ясновельможність від нападу з-за меж табору.
Славинський розреготався:
– Ви надто багато на себе берете, пане курінний!
– Побачимо, – спокійно відповів Омелько.
Тут до суперечки втрутився Павлюк:
– Ти ставиш себе в гірші умови, Омельку, попередивши його про свої наміри. Адже кого попереджено, того озброєно.
– Не хвилюйтеся, ваша ясновельможність, я знаю, на що йду. Дозвольте лишень провести такий турнір, і ви впевнитесь – козаки Тимошівського куреня варті набагато більшого, аніж про них думає пан сотник.
Павлюк роздумував недовго:
– Я думаю, така справа піде на користь твоїм сердюкам, Федоре, і твоїм запорожцям, Омельку. А від себе додам гаман золотих тому, хто зможе довести, що його люди кращі.
На підготовку було надано тиждень, протягом якого Омелько міг атакувати гетьманську охорону в будь-який час…
І ось вони зовсім поряд.
– Перший! – чує Омелько крик попереду і трохи ліворуч, кроків за п'ятдесят.
– Пильнуй! – лунає у відповідь з темряви якраз навпроти принишклих запорожців.
– Другий! – чується знову.
– Пильнуй! – знову лунає у відповідь, тепер трохи далі.
– Третій!
– Пильнуй!
– Четвертий!..
Тепер Омелько просувався зовсім повільно, майже зупинився, схожий для сторонніх поглядів на темний кущ завдяки гілкам, приладженим до одягу задля маскування. Позаду нього наїжачилися гіллям ще чотири темних купини. Повільно, дуже повільно наближалися вони до першої лінії возів…
Хвилин через сорок козаки, здолавши не більше двадцяти сажнів відстані, були в таборі. Без поспіху просунулися поблизу порожніх діжок, про які їм говорив Данило і почали витягуватися вузькою смужкою тіні, що пролягла від гетьманського намету. Одного разу Богунові на руку мало не став один з вартових, пройшовши зовсім поряд. Ще раз неподалік загавкав крізь сон сторожовий собака, але, нічого не підозрюючи, скоро затих. Шатро гетьмана було зовсім поруч, і схоже, що відчайдушний задум курінного вдавався – ось-ось вони обведуть круг пальця Славинського з його одвічно настороженими і підозрілими до всіх сердюками.
Раптом зовсім поряд із собою Богун виразно почув голос Славинського:
– Не спати, пся крев, нікому не спати! Щоб мені тут навіть миша не прослизнула, муха не пролетіла!.. Яровий!
– Тут, вашмосць! – почувся неподалік хрипкий голос.
– Чому так темно тут? Підсвітити швидко. Щоб через десять кроків вогонь палав! Чи тобі, неробо, хмизу не вистачає?!
– Одну хвилину!
Затупали, віддалюючись, важкі кроки. Богун лежав нерухомо, очікуючи на сигнал, що його мав подати курінний. На випадок, коли б їх викрили на підступах до гетьманського намету, було домовлено діяти напролом – спершу Базіка, який йшов замикаючим, мав кинутися навтіки, привертаючи до себе якнайбільше уваги, потім сам Богун разом із Савкою приймали б нерівний бій, а в цю мить Омелько з Данилом за будь-яку ціну проривалися б до шатра. Ще напередодні, коли курінний відібрав його в числі інших для перевірки на міцність гетьманської сторожі, Іван сприймав все як жартівливу прогулянку. Однак тепер, лежачи всього в кількох кроках від злого спросоння Славинського і десятка не менш злих вартових, він відчув себе так, немов знаходився серед ворожого стану, а в руках мав не кленовий цурпалок, а гострий ніж. Передбойове напруження застукотіло в скронях, приносячи з собою ясність думок і войовничий запал.