– З вами все гаразд?
Потоцький, оговтуючись, подивився на тіло козака, яке лежало прямо перед ним. Навкруг розколотої ударом боздугана голови швидко розпливалася калюжа темної крові.
– Коня мені! – крикнув він, намагаючись приховати тремтіння голосу. – Швидко коня!
Лише видершись у кульбаку, він згадав про біль у боці і подивився туди, де влучила куля. Одразу ж побачив велику дірку у вкритих золотою чеканкою піхвах шаблі. «Якби їх не було, куля влучила б у живіт, і я сплив би кров'ю», – без емоцій, ніби роздумуючи про сторонню людину, подумав Потоцький, а вголос крикнув:
– Я волів би очолити хоругви під час чергового наступу! Але зараз нам необхідно відступити. Сурмач!
Сурма дзвінко проспівала сигнал до відступу.
– Ми повинні вирівняти лави кінноти і дати змогу гармашам робити свою роботу, – немов виправдовуючись, сказав він, ні до кого не звертаючись.
Перша хвиля наступу, захлинувшись, почала повільно відкочуватись від козацького табору. Одразу ж ожила з обох боків армата. З обозу Павлюка тепер гримали лише чотири гармати, ведучи нерівний бій з двома десятками фальконів, кулеврин та шарфмиць польської артилерії.
Але вже за чверть години наступ було поновлено. Цього разу Миколай Потоцький обачно тримався позаду атакуючих хоругв і не відпускав з поля зору червоно-білий оксамит штандарту Петра, який здіймався над головами гусар у самому центрі атакуючого фронту. І хоч тепер поряд із сином знаходилися п'ятдесят гетьманських охоронців, тривожно було на душі в Потоцького. У пам'яті до болю реальними були краплини крові, які стікали по лезу палаша над його, Потоцького, головою. Розжареним цвяхом засів у спогадах хрипкий крик козака і білуватий сонячний диск над обрієм, котрий підскочив і полетів геть тієї миті, коли гетьман падав з коня.
– Допоможи йому Боже, – шепотів у вуса Потоцький. – Захисти, Свята Діво, дай сили і наснаги.
Другий штурм тягнувся майже годину і почав захлинатись сам собою, так і не отримавши значних успіхів. Блискуча польська кіннота зустріла такий шалений опір козаків, що змушена була почати безладний відступ. Відходили натовпом, тепер вже не переймаючись про порядок і стрій. Але, очевидно, не було кому карати їх за це – козаки були в не менш скрутному становищі. Те, що кілька годин було міцним і впорядкованим табором з шести рядів возів, тепер перетворилось на гору поламаного дерева, щедро здобреного людськими і кінськими тілами. Чомусь мовчала і Павлюкова армата. Лише поодинокі мушкетні постріли лунали вслід знесиленій польській кінноті. І ще глузування. О пан Єзус! Де брали ці люди в собі силу, харкаючи кров'ю, знаходити такі образливі слова, та ще й реготати над ними?!
Сиве, немов свинець, небо несподівано посипало густим лапатим снігом, який, впавши на землю, вже не встигав танути й поступово ховав під своїм білосніжним покривалом встелену трупами і уламками землю… Польний гетьман, оточений рештою командирів, спостерігав за військами, котрі відповзали одне від одного, немов поранені звірі.
Коли Петро Потоцький під'їхав до батька, це був вже не той красень у блискучих обладунках, із сяючими очима. Тепер обладунки було порубано і проламано, а в очах читалась втома.
– Ми повинні спробувати ще раз, – вимовив він, наближаючись до батька.
Потоцький повільно мотнув головою.
– Військо вкрай стомлене. Я мушу дати сигнал до відходу… О, трикляті русини! Триклята Україна і її бунтівні виплодки! Я втратив до тисячі шляхетного війська!
– Але ти не можеш! Батьку, я вже майже був у їхньому таборі! – розгублено простогнав Петро.
– Ти ще матимеш таку нагоду. Ми продовжимо завтра, позавтра… Ми здолаємо їх, але сьогодні я мушу відвести війська.
Молодий Потоцький, тамуючи гіркоту, замовк. Але несподівано йому на допомогу прийшов Адам Кисіль, який разом з Вишневецьким, Любомирським і Лащем знаходився поруч з гетьманом:
– Хотів би заперечити вашій милості.
Потоцький без емоцій поглянув на Кисіля.
– Пан вважає мене слабкодухим?
– Це не так. Я навіть згоден з вами – військо знесилене і…
– Чому ж пан мені заперечує?
– До заходу сонця ще далеко, пане гетьмане. А коронне військо, перепрошую, не школа кармеліток, воно привчене долати труднощі. Я думаю, ми повинні атакувати знову.
Потоцький вражено закліпав очима. Його, без малого, не звинуватили в м'якотілості. І хто? Адам Кисіль. Цей товстун з вічною задишкою, який без допомоги не ладен вилізти на коня! Людина, яку він, Микола Потоцький, потай вважав хлопським ренегатом і ворогом усьому польському.
– Добре, – помовчавши, Потоцький вирішив виправити становище за допомогою вірного кроку – перекинувши свій обов'язок вирішувати на плечі оточуючих. – Шляхетне панство, я волів би вислухати ваші думки з цього питання, і тоді ми зможемо прийняти дійсно мудре рішення. Почнемо з вас, пане Любомирський.
Любомирський, котрий саме стоячи на землі, очікував, доки двоє слуг не закінчать одягати на нього новий панцир на заміну пошкодженого, знизав плечима:
– Бачить Бог, я не знаю, що і говорити! Такої кривавої битви не бачено мною вже кілька років. Вони божевільні, це єдине пояснення. Я сам бачив, як з дерев'яними колами вони кидались на закутих в броню рейтар і гинули. Коли ж їм вдавалося стягти когось із наших із сідла, злітались, немов мухи, роздираючи нещасного на шматки. Вони не звертали уваги навіть на те, що зверху ми їх рубали нещадно. Клянусь святими Петром та Павлом, до десятка клали їх на кожному вбитому полякові. І все ж ми не змогли навіть прорвати табір… Страшні втрати. Страшні.
– То ви за продовження битви сьогодні, чи воліли б поновити її завтра зі сходом сонця?
Любомирський стріпнувся, немов тамуючи роздратування:
– Я, звичайно, волів би спробувати ще сьогодні. Якщо козаки зроблять нічну вилазку, ми недорахуємось дуже багатьох.
Потоцький коротко змахнув головою.
– Ваша думка, пане Лащ?
Коронний стражник хижо оскалився.
– Я волів би здирати з них шкіри вже зараз. Але можу й завтра. Як накажете.
– Ви, князю? – подивився Потоцький на Ієремію Вишневецького.
– Якщо ми не зламаємо їх до вечора, ми програємо битву. Це єдиний шанс, тому раджу не баритись, – бундючно кинув молодий князь.
– Що?! – скипів Потоцький. У погляді Вишневецького він прочитав відвертий виклик. Очі Вишневецького немов промовляли: «Ти нездара, Потоцький!»
– Пан Вишневецький згущує фарби, – знизав плечима Любомирський.
– Прошу пояснень, світлійший князю! – холодно кинув Потоцький, швидко взявши себе до рук.
– Я сказав лише те, що ви могли чути. Думаю, пане Потоцький, ваша недалекоглядність пояснюється недавнім пораненням в… піхви вашої шаблі, тому охоче поясню те, що для всіх нас має бути очевидним.
– Але, слово гонору, ви, пане Вишневецький, забагато собі дозволяєте! – Потоцький, безумовно, почервонів би, але не зміг в силу того, що був червоним уже багато років. Він і собі зліз з коня і зайняв місце в завбачливо піднесеному челяддю кріслі. Звично простягнув руку за незмінним кубком вина і непривітно поглянув на Ієремію.
– Заспокойтесь, пане гетьмане, – в голосі Ієремії Вишневенького була неприхована зверхність і погорда. – Зараз не час вирішувати питання гонору. Крім того, я не мав на меті вас образити. Якщо ми до темряви не стриножимо Павлюка, повірте мені, ранком вони вже закріпляться в Мошнах. Стіни містечка здолати буде важче, ніж польові укріплення. Битва затягнеться, що, у свою чергу, викличе нові, ще більші жертви. Але не це найстрашніше… Пане гетьмане, вам відомо про двадцять тисяч гультяйства, яке іменує себе лівобережними полками і обсіло перевози по Дніпру від Чигирина до Переяслава?