– Відмучився, бідака, – почув Іван зовсім поряд сумний старечий голос. Обернувшись, побачив старезного діда з кобзою і полотняною торбою, одягненою поверх витертої й у багатьох місцях залатаної свитини. Старий тричі набожно перехрестився.
– За що його? – запитав Іван хрипким голосом.
– Відомо за що, – знизав плечима старий, – старому гетьману Конєцпольському полонеників з-під Кумейок звозять. От він їх і вішає пачками, на кавалки рубає та немилосердно по колесу жили з них тягне. Таких мук бідні наші козаченьки приймають, що й бусурмани в Туреччині так споконвіку не мучили. Так вони платять за те, що Павлюку повірили, за нього, грішника, піднялися.
– А чи ти, діду, не грішник?! – люто зиркнув очима Іван.
– І я грішний, – погодився старий. Він раптом почав кудись поспішати і незабаром зник. Іван підскочив до шибениці й щосили рубонув шаблею по ланцюгу. Криця жалібно дзенькнула, але ланцюг луснув, і труп з глухим стуком впав на землю, збивши із землі хмарку куряви.
Богун, роздуваючи ніздрі, подивився на жовтувато-сиві стіни міста.
– Ми ще повернемося, чуєте?! – щосили вигукнув він. – Ми прийдемо, щоб спитати вас за смерть цього бідолахи і тисяч йому подібних. І тоді не очікуйте від нас жалю!
Раптом перед очима знову з'явилася посмішка Ганни, та на цей раз Іван лише зі злістю провів долонею по обличчю:
– Геть, примаро! Чим ти краща за свого дядечка-упиря?! Що мені за діло до тебе, пихата панночко?! Що мені за діло?!
І за мить змилений Циган уже мчав свого вершника назад, до прихованої за серпанком обрію Вороновиці. Лише тонкий, укритий золотошитими арабесками пештимал залишився в пилу дороги. Він повільно підлітав і падав під подувом ледь відчутного вітерцю.
II
Шість місяців минуло від пори, коли Іван повернувся з війни на батьківський хутір. Поразка при Кумейках так глибоко вразила Богуна, що на якийсь час він не міг і не хотів згадувати не лише про війну і Павлюка, а навіть про Січ і Запоріжжя. З головою Іван заглибився в господарські справи на хуторі. Допомагав козакам і підсусідкам у полі, на полюванні і на риболовлі, коли вершами і мережами тягли з темних вод Південного Бугу крутобоких коропів, сріблястих карасів, плескатих лящів і схожих на колоди щук. Кілька разів, перевдагнувшись у чумацький одяг, вирушав з валками возів у Крим або Московщину, торгувати в'яленою рибою, медом, воском або хлібом. Пішки чи сидячи на торохкотливому возі, відмірював милі шляхів, що їх раніше проходив у складі Запорізького війська, готуючись здобути лицарську славу собі та рідному Тимошівському куреню. Дивно було почувати себе мирним чумаком після всього, що пройшов за останні п'ять років. Після блиску мечетей Константинополя і вигляду грізних залізних лав коронного війська, після вільних просторів моря і незрівняних ні з чим пахощів страви, що готується на військовій кабиці, посеред укріпленого табору. І врешті Богун почав відчувати, що його гнітить таке життя, він задихається цим спокоєм, як можна задихатись спертим повітрям. Місця собі не знаходить, коли час від часу доходять до нього чутки із Запоріжжя. Недобрі чутки, такі, що примушують справжнього лицаря знімати зі стіни запилений мушкет і пістолети, гострити шаблю та сідлати бойового коня. І все похмурішим робився Іван, не насмілюючись порушити дану колись батькові обіцянку. Одного разу все ж не витримав і ступив у батькову світлицю, аби викласти все, що мав на душі. Федір ніби очікував на нього.
– Чув останні новини з Низу? – коротко запитав, розкурюючи люльку.
– Які саме?
– Значні новини, Іване. У полку мовлять: під час останнього сейму у Варшаві прийнято постанову спорядити і відправити на Запоріжжя два драгунських полки для наведення там порядку. Це частина Боровицької угоди, яку нав'язано нам після вашої поразки під Кумейками. Крім того, є наказ спалити всі чайки і встановити пряме правління сеймових комісарів над всією територією Запорізьких вольностей. Ті полки було нашвидкуруч набрано, і ще в половині березня вони вже були на Запоріжжі, стали табором за півдня переходу від Микитиного Рогу і відправили посла до Січі. Того ж дня кошовий отаман наказав закувати посла в кайдани, а лист-відповідь залишив для польських полковників Мелецького та Славинського…
– Кого?! – здивовано перепитав Іван.
– Якогось Славинського. А хіба що?
– Нічого. Доля іноді сміється з нас дуже жорстоко. Я знайомий з ним… І що за лист?
– У кращому стилі січових шибайголів. Вони залишили його на березі Дніпра, неподалік від польського табору. У ньому сповістили, що виріжуть полки до ноги, коли хоч один драгун наблизиться до Січі ближче, ніж на стріл з лука.
Іван голосно зареготав.
– А чого ж пани полковники очікували? – мовив він нарешті у відповідь на здивований погляд батька.
– За два тижні після цих подій на раді в Січі запорожцями обрано нового гетьмана. Ним став Яцько Остряниця. Січовики і чути не хочуть про призначеного сеймом Ілляша Караїмовича.
Іван відчув приплив буйних веселощів.
– Добре дбають братики.
– Це було раніше. Останніх новин ти теж не чув? – Федір поглянув на сина швидко і якось винувато.
– Що я мав чути? – одразу ж насторожився Іван.
– Одним словом, Остряниця вже на волості. Кілька днів тому при військовій потребі під Голтвою він на голову розбив ляхів. Військо Острянин має добре озброєне і досить велике, крім того, у підмогу незабаром очікує кілька тисяч донців, – раптом Федір перехопив на собі погляд Івана і похапцем продовжив: – Але не буде з того пуття! Не подужати нізащо Острянину ляхів. Не гетьман він. Старшина добрий, а не гетьман. Мені він ще з часів Сагайдачного відомий.
Іван спохмурнів ще більше, ніж до почутого.
– Батьку, навіщо я тут? – запитав він глухим голосом.
Старий уважно подивився в очі синові.
– Іване, – карбуючи кожне слово, відповів він. – Ти тут тому, що саме тут твоє місце, поряд зі мною. Січ є доброю наукою для козака, і ти пройшов цю школу. Тепер для тебе відкриваються нові горизонти на реєстровій службі. Ти шляхтич, Іване, тож мусиш завжди пам'ятати про це. І хоч наш рід не дуже багатий і відомий, мої, а значить, і твої предки почали свій родовід ще за часів князя Данила Галицького. Ти повинен зайняти моє місце в сотні, а далі, далі хто знає… поряд же з Острянином на тебе очікує смерть або доля вигнанця. Цього разу ляхи тобі не вибачать. Тобі, напевне, не відомо, але в полковій канцелярії Брацлавського полку, як і у всіх інших реєстрових полках, є універсал коронного гетьмана, у якому наказується сповіщати урядам староств і повітів про всіх, хто брав участь у заколоті, очолюваному Павлюком. їхнє майно має бути конфісковане, самі вони віддані суду, а родини переходять під владу польського уряду або тих магнатів, на чиїх землях проживав той чи інший бунтівник. Це кріпацтво, Іване.
– Мені відомий зміст тих універсалів.
– І ще… – Федір помовчав. – Тиждень тому у Варшаві страчено Карпа Павлюка. Ляхи, як і очікувалося, порушили дані під Боровицею обіцянки зберегти йому життя в обмін на припинення опору. От і все, чого він домігся, якщо, звичайно, не рахувати того, що в ляхів тепер розв'язано руки і вони вважають себе вільними від дотримання статей Куруківської угоди.
Іван підхопився на ноги.
– Я повинен їхати! – твердо мовив він.
– До Острянина?
– Так.
Федір витримав паузу.
– Заспокойся, – мовив він по хвилині мовчанки. – Насамперед повинен тобі сказати, що ти не встигнеш.
– Але чому?
– Тому, що все, сказане мною, застаріло на кілька тижнів. Я просто передбачав твою реакцію і не поспішав розпочинати цієї розмови, – про себе старий Богун помітив, що такої відвертої люті і зневаги, яка виникла після сказаного ним, він ще ніколи не бачив у очах єдиного сина. – Так, я взяв на себе цей гріх, але зараз ти вислухаєш мене! Тепер Острянин стоїть табором на ріці Стариці, поблизу місця, де вона впадає у Дніпро, за кілька миль південніше Сули. Після поразок під Лубнами, Миргородом, Сліпгородом і Жовнином розгром його війська є справою кількох днів. Тобі не встигнути, навіть коли б ти надумав загнати кількох коней. От і все.