– От і я не розумію! Причарував ти її чи що?! Спочатку нічого не розповідала, яку тугу в собі носила, бідолашна.
– Тугу? Може, ти помилилася, дівчино? Мені відома інша Ганна. Вона погордлива та холодна, і навіть коли відчуває прихильність до когось, зважує її на терезах шляхетного гонору і свого високого становища.
Наталка заперечливо захитала головою:
– Вір мені, ясний пане! Усе тебе чекала, плакала ночами, лиш одна я тому свідок. Думала навіть, що з Павлюком ти, лежиш де-небудь, порубаний та постріляний. Я й вмовила її до ворожки сходити. Після того вона, горличка, немов розквітла на кілька днів. Я, мовить, тепер за нього спокійна. Живий він і здоровий, лишень жінок навкруг нього багато.
Іван мовчки розглядав свою стиснуту в кулак правицю. Рішення прийшло одразу, без жодних вагань.
– Я поїду до Конєцпольського! – струснув він головою.
– Поїдь, пане, поїдь. Та тільки б не запізнитися тобі…
– Що? Що таке?!
– Часу обмаль. Пан Конєцпольський усе зробить задля того, щоб весілля відбулося негайно.
– Але, чорт забирай, вона кохає мене! А я… я її кохаю. Зараз лишень зміг самому собі зізнатися, – Богун знесилено оперся ліктями в коліна і обхопив голову долонями.
– Весілля за тиждень! – вихопилося в Наталки, немов зойк.
– Лише тиждень… – глухо повторив Богун.
Він був, без перебільшення сказати, приголомшений всім тим, що увірвалось в його спокійне і розмірене життя так несподівано і неймовірно. У голові не вкладалося – невже все почуте було сказано про Ганну. Ту Ганну, яка не йшла з думок ні вдень, ні вночі, примушуючи відмовлятися від красунь, що їх так невтомно знайомила з ним переповнена добрими намірами Настя. Про гордовиту шляхтянку, яка насмішливо величала його: «син реєстрового хорунжого» і давала зрозуміти, а Івана це зачіпало найбільше, що він повинен зникнути з її життя не тому, що не подобався дівчині, а тому, що вона племінниця самого Конєцпольського. І ті слова, які сказав їй тоді і про які вона з гіркою іронією нагадувала в листі, були лише спробою переконати самого себе у спроможності змінити існуючий устрій речей – юнацькою впертістю, чи що? Хоча в ту мить він справді гадав, що зможе… Що ж перемінилося? Коли недосяжний образ перетворився на звичайну земну дівчину, котра до того ж сама марила ним? Простим собі козаком, як влучно висловилась Наталка. Іван раптом підхопився на ноги і, мов лев у клітці, закрокував світлицею. Зараз він був надзвичайно схожим на батька – ті ж міцно стиснені вуста, суворий погляд сталевих очей, жовна, що проступили на обличчі. Не було лише сивини і глибоких зморшок на високому ясному чолі.
– Ну от що, – нарешті мовив, і в голосі його бринів метал. – Я вирушаю за нею!
Наталя коротко зітхнула. Кажучи по правді, вона не сумнівалася в такому рішенні козака ще з хвилини, коли увійшла до світлиці. Вона лише хотіла допомогти Ганні і, здається, мети було досягнуто – красень Іван не відповів байдужістю на послання, яке вона так поспішно намагалася доправити до його хутора.
– Дякую тобі і від себе, козаче. Усе в руках Господніх, і якщо він забажав, щоб вона покохала саме тебе, зроби мою панну щасливою. Адже вона заслуговує на щастя!
Іван раптом, щось пригадавши, подивився на дівчину:
– Послухай, Наталко, Конєцпольський Ганні доводиться дядьком. Але… повинні ж бути і батьки. Хто вони, де? І чому Конєцпольський розпоряджається її долею?
Дівчина зітхнула.
– Сирота вона. Уже років сім, як… Татари на їхній маєток набігли. Побили, попалили. І батька, і неньку втратила, сердешна. її батько коронному гетьману далеким родичем доводився, тож і заповів у випадку своєї смерті половину майна йому, аби дочку-одиначку доглянув, у люди вивів. От як вона з неволі повернулася, пан Станіслав і доглядає її, як сам вважає за потрібне. А головне – про свою користь дбає. Що йому половина майна пана Заболоцького…
– Кого? – запитав Богун.
– Батька її покійного. Той усе життя на королівській службі перебував, але багатства не нажив. Коли оженився, дружину собі з козацького роду взяв, тож на великий посаг теж не розраховував. Чесним був. А пан Станіслав не такий. Цей все в користь собі поверне. Якщо з майонтку бідного родича пожива мала, він і красу дівочу своєї вихованки у дзвінку монету перетворити зможе. От і сватають тепер нашу горличку престарілі магнати! – Наталя хвилю помовчала і раптом почала схлипувати: – Ой козаче, козаче! Згубив ти її і сам пропадеш! Не подарує він, якщо такий кусень з рук утече… Зживе зі світу!
– Побачимо! – рішуче мовив Богун. – Я вирушаю негайно, а ви відпочивайте. Настя подбає про вас.
І він твердим кроком вийшов із світлиці.
VI
Утомлений Циган приречено біг широкою риссю в напрямку того шляху, на якому колись мало не втратив життя від шаленого чвалу навперейми з відчаєм. І знову, як і минулого разу, косував на вершника своїм великим оком, немов благав: «Спинись! Спинись на мить!» Але Богун не помічав ані цього погляду, ані кроку коня, що став важким та непевним – мабуть, загублено підкову. Не помічав і власної втоми. У пам'яті поставало розгублене обличчя сестри:
– Ой, недобре, Іваночку! Лихе замислив, життя своє загубиш! – благала вона, доки сідлав коня і збирався в дорогу.
– Не подарує Конєцпольський, не їдь! – лунав дотепер у голові тривожний шепіт.
Але хіба він міг учинити інакше? Хіба міг залишитися тепер, коли він потрібен їй, коли вона покликала, коли перевернулось саме відчуття світобудови після розмови з Наталкою? Так, він зробив те, що повинен був зробити:
– Я поїду, Настуню! Поїду навіть у разі, якщо навкруг Бару стане табором усе кварцяне військо. Кохаю її… вона покликала, тож… – і Богун, перервавшись, скочив на коня. За хвилину лише приглушений стукіт копит у згустілій темряві нагадував мешканцям хутора про його від'їзд.
Тепер у ніздрі Івана бив несамовитий аромат свіжоскошених трав – косарі по вечірній росі вийшли на косовицю, а на заході, над червоногарячим окрайцем виднокола, чорніли важкі хмари. Там зароджувалася гроза…
Через вісімнадцять годин після від'їзду Богун, нарешті, спинився поблизу невеличкого селища, яке ховалося в буяючій зелені яблунь, груш, вишень та слив, над битим шляхом, що вів з Брацлава до Бару. Скочив у запилену траву поблизу колодязя з журавлем і взяв коня за вузду. Швидко покрокував, відчуваючи, як заніміли ноги від верхової їзди, до великого корита, що в нього наливали колодязну воду для напування худоби. Як дбайливий господар, стромив руку у воду – перевірив, чи не занадто холодна. Лише після цього підвів коня. Тварина пила довго, жадібно. Час від часу зморгувала очима, відганяючи від них настирливу комашню. Зачекавши доки кінь втамує спрагу, Іван оглянув його копита. Результат огляду не втішив – потрібно було терміново шукати коваля. У цю мить за спиною почулося рипіння – хтось опускав до колодязя довгу жердину журавля, що кріпилася на причепленому до високої вертикальної ключини старому колесі від воза. Богун кинув погляд позад себе.
Над почорнілим від часу, сонця та дощів зрубом криниці поралася огрядна молодиця в червоній хустині, вкритій вишиванками сорочці і довгій, до п'ят, хрещатій плахті-червчатці. Час від часу кидала на Богуна швидкі зацікавлені погляди.
– Доброго дня, молодичко, – посміхнувся до неї Іван.
– І тобі, пане, добридень, – почувся у відповідь мелодійний голос. – До нас, а чи переїзжий?
– У Бар поспішаю, – хитнув головою Іван.
– А-а…
– Мені б коваля побачити, є у вас такий?
Молодиця перелила воду в одне з відер, що їх було почеплено до коромисла, і знизала плечима:
– Є, чому не бути. Підеш прямо вулицею, ген аж до церкви. За нею, праворуч, третя хата.
Іван подякував, взяв Цигана за вуздечку і покрокував за вказаним напрямком.
І лише він покинув сідло, як, несподівано для себе, відчув: напруження, котре володіло ним протягом усього шляху від хутора до цього невідомого селища неподалік від Бару, поступово зникає, даючи місце дивному спокою, навіяному ідилічними картинами тихого селянського життя, котрі відкривалися йому навкруги. Сум'яття, що гнало Івана вперед, на мить відступило, заховалося до часу, і його очі широко відкрилися, виявили все те дивне і таємниче, чого ми часом не помічаємо, сприймаючи лиш оболонку побачених нами подій.