Ех, що то за картина – тихе українське село погожої літньої днини, – думалося йому. Яка краса, який дивний спокій і довершеність у ній, які кольори! Білі, немов умиті, хатки під жовтими дахами з очерету весело позирають блюдцями вікон, виступають з-під дрімучої зелені яблунь, груш, вишень і сливок. Вдивляються в постать перехожого незнайомця, оцінюючи його, немов дівчата красеня-парубка на вечорницях. Невисокі тини-перелази, вздовж вкриті пагонами квасолі, темним гарбузовим листям і нитками блакитних дзвіночків, охайними чотирикутниками розділюють подвір'я з хлівами, коморами, сінниками і ще казна-чим з необхідних селянському господарству споруд. А з них, з обійсть, мукало, бекало, квоктало і кувікало, вносячи розмаїття, доповнюючи всю попередню картину. Дзижчали джмелі в недалекій тіні дерев, з галасом хлюпотівся десяток хлопчаків у ставку під високою греблею. А ще далі, з тихим від відстані шелестом, падали струмені води на лотоки приземистого, мурованого з рудої цегли млина. Тиха ідилія… А що то за спів? Так, безсумнівно – то дівчата співають. Ніжно і трохи сумно. Про кохання, про розлуку з обранцем, про вірність і звичайне людське життя. Про швидкоплинне дівоче щастя і щось таке, від чого по-доброму щемить у серці. Назустріч неквапним кроком проходять селяни в полотняних шароварах і полотняних же сорочках. У широких солом'яних брилях, з довгими вусами і засмаглими до кольору бронзи обличчями. Розкривши роти, позирають чумазі голопузі дітлахи, будь-якої миті готові заховатися за рятівними хвіртками батьківських осель.
А над усім оцим пахощі полину, чебрецю і скошеної трави з поля. Спекотне сонце і свіжий вітерець залитих сяйвом пагорбів Поділля. Ех, що то за диво, тихе українське село теплої літньої пори!..
Незабаром до вух Івана долетів дзвінкий стукіт молота по ковадлу. Він зітхнув. Ці буденні звуки повернули його від замріяного настрою до реальних подій і турбот, які були з цими подіями пов'язані. Повернулась необхідність поспішати і вона зовсім не гармонувала з навколишнім життям.
Сухорлявий, невисокого зросту, коваль швидко обдивився кінські копита, після чого махнув рукою, вказуючи на довгу конов'язь перед ворітьми:
– В'яжіть там, пане, – кинув коротко, – години за три зроблю.
У Івана очі на лоб полізли.
– Але я поспішаю! Від Вороновиці за вісімнадцять годин доїхав!
Коваль співчутливо похитав головою:
– Воно й помітно. Скоро можете пішим залишитися.
– Чоловіче! – пішов Іван напролом. – Зробиш швидко, втроє заплачу!
Тієї ж миті з шинку, що розташовувався на другому боці вулиці, долинула розв'язна п'яна пісня:
Коваль махнув головою в бік шинку.
– Он, теж поспішали… Тепер їхня черга, а я собі не ворог, щоб таких зачіпати. Іди відпочинь, козаче. Не можу я швидше. Коли добре, швидко бути не може.
Діяти було нічого, й Іван і собі попростував до шинку. Стомлено сів на лаву під навісом поблизу дверей і байдужними очима почав розглядати закіптюжену будівлю кузні, вкритий жовтуватим пилом шлях, що вже й вибігав за село, золотаві хліба на нивах за селищем. З розчинених віконниць над головою долітало ревіння кількох підпитих чоловічих голосів:
Кілька хвилин після того, як пісня затихла, чувся сміх і, нарешті, на високий ґанок вийшли кілька козаків у досить багатих та різнобарвних вбраннях. Іван побіжно глянув на них. Сині китайчаті шаровари, демонстративно вимащені дьогтем, оксамитові каптани з відкинутими назад рукавами, по-молодецькому заломлені на потилицю червоноверхі шапки. При боці в кожного шабля, з-понад шалевих очкурів виглядають пістолети. Усі троє веселі та безтурботні. Богун, заглиблений у власні думки, відвів погляд. Чомусь їхній вигляд був йому неприємним. Напевне, спрацьовував стереотип: якщо ці люди стали коренем його затримки, вони мусять бути йому неприятелями. Подальші події лише посилили перше враження – козаки голосно реготали, раз по раз починаючи горланити пісень. Один з них весь час поривався дістати пістолет.
– А таки поцілю, кому кажу! – доводив він трьом іншим язиком, що погано його слухався.
– Ні-і-і! – чулося у відповідь. – Не пали, чоловіче, дарма пороху!
– А я поцілю!
– Кажу, не поцілиш!
За цими словами гулко вдарив постріл. Іван поглянув на козаків, тамуючи злість. Один з них чухав потилицю і поглядав на глиняний горщик, який висів поверх тину кроків за п'ять від нього. У правиці тримав пістоля, з якого все ще курився білуватий димок.
– А що я тобі казав?! – зареготав другий. – Треба було одне око затулити!
– І то вірно! – сміялись інші його товариші. – Ти в який горщик цілив, у лівий чи у правий?
Іван відчув, як злість поступово полишає його, і на зміну їй приходить сміх – на паркані висів лише один глечик.
– А ти чому, козаче, такий сумний, невеселий? – це вже до Івана. Богун придивився до того, хто говорив, і з несподіванки схопився на рівні.
– Даниле! Це ти тут босякуєш, душа бурлацька! – радісно вигукнув він.
Добряче підпитий Нечай примружився, дивлячись на Богуна. Нарешті признав.
– Богу-у-н! Забирай чорт, оце так зустріч! Яким-то ти вітром?! Ну іди, іди, обіймемося, побратиме мій дорогий! – Нечай розкинув руки і ступив назустріч Іванові. Не дивлячись на значну кількість випитого, ступав твердо. Богун щиро розкрив обійми назустріч.
Почоломкались.
– А якби ти, пане Іване, знав, кого тут ще зі мною побачиш!
Та Богун вже й сам помітив за спиною в Нечая кремезну постать Обдертого. Заросле кількаденною щетиною обличчя побратима сяяло на радощах від зустрічі і немалої кількості оковитої, що її, очевидно, встиг вжити Савка.
– Ну ходи ще до мене, побратиме дорогий!
Розцілувалися і з Савкою. Богун ошелешено переводив погляд з одного побратима на іншого:
– Та як…Та як ви тут опинилися?! – нарешті видихнув він.
– Го-го-го! А якби ти знав! – заволав щосили Нечай.
– А ми ще й до тебе збиралися, Богуне, воно ж бо і привід є. Та клятий шинок який день не пускає! – змахнув рукою Обдертий.
Іван пригадав Чигирин і збори до Січі, й посміхнувся.
– Шинок не пускає? – примружився він.
– Та він, клятий! – зареготав Савка.
– А ви лишень знаєте, хто сей чоловік?! – звернувся Нечай до товаришів. – Ні, ви не знаєте, звідкіля вам знати… Але я, хай йому біс, виправлю таку прикрість! Ви напевне думаєте, це так-сяк, такий собі переїзжий козак? Ні! Та це ж сам Богун! То є найкращий у світі рубака, стрілець, бражник і, найголовніше, товариш! Ех і погуляли ми на Січі-матінці, – Данило огледів присутніх, – ох і залили туркам-татарам сала за обшивку… Пам'ятаєш Синоп, Богуне?!
– Пам'ятаю, Нечаю, – посміхнувся Богун.
Та Данило не вгавав:
– А Кумейки, Кумейки?!
– І Кумейки пам'ятаю!
– Січ! Доле козацька! – провадив далі Нечай, та раптом запнувся. – А то, братику, куми мої: отой, що у горщик влучити не подужає, то Петро. Он той здоровань – Хвилон. А той, що менший, ні, ти не дивись, що малий, – то теж знатний рубака! А кличуть його Михайлом!
– А я би влучив! – засперечався було Петро. – Мені заважали! Ти чого під руку патякав?!
– Ну, звісно, заважали, – знизав плечима невисокий Михайло. – А так ти муху на льоту поцілиш.
Усі четверо, окрім Петра, зареготали, посміхнувся й Богун.
– А ну вас до біса! – змахнув рукою Петро.
Нечай вихопився наперед друзів.
– От ми гуляємо, Богуне. Гуляємо?