Спішившись, козаки передали повіддя дебелому чолов'язі зі скуйовдженим волоссям, у латаних полотняних штанях і такій же сорочці.
– Пшениці доброї всиплеш, – повчав того Обдертий, – та дивись мені, хлопе, щоб воду давав не студену.
– Як пан забажає! А я, того, коней догляну! Я, прошу пана, коней вельми добре умію доглянути! Го-го-го! Ой добрі в панів козаків коні, ой добрі!
– Не навроч! – кинув Нечай.
Робітник захрестився:
– Побий мене грім, якщо…
– Не клянись хоч. А коні добрі. Такі, як ми, – відмахнувся Нечай. – А де тут у вас добрим молодцям попоїсти?
– Та ви сідайте, сідайте. Зараз пан Мойсах вийдуть… або, якщо на те панська воля, до господи ідіть.
– Тю! – на обличчі Нечая відобразилась гидливість, погорда і тамована лють, – відколи це Мойсахи на Вкраїні панами стали? А чи ти, чоловіче, браги вихилив більше потрібного?
Чолов'яга кілька секунд помовчав, потім видихнув, замалим не схлипнув:
– На все Божа воля.
– Як же так?! – не вгавав Нечай. – А чи ти, чоловіче, не хрещений?
– Та хрещений я, хрещений! – закивав головою бідолаха, боязко позираючи кудись, понад головами козаків. Богун прослідкував за поглядом служника. На порозі шинку стояв, очевидно, господар. Років сорока п'яти, у зеленій опанчі, натертих дьогтем до блиску ялових чоботях і маленькій шапочці над смолистою бородою і звивистими пейсами.
– Завжди радий дорогим гостям! – повним самоповаги голосом звернувся він до козаків. – Сідайте лишень за стіл, який більше панам до вподоби. Пробачте, але вільні в цей час лише місця на вулиці. Про вас негайно потурбуються. – І, звертаючись до служника: – Іване, де Одарка?
– Пане Мойсах, я сам усе зроблю! Не гнівайся! Я і гостей обійду, і коней їхніх попораю. Я встигну!
– Давай, не барись, – кинув шинкар і зник за почорнілими від часу дверима.
– Та ви сідайте, сідайте! – заметушився Іван.
Богун з Нечаєм і Савкою попрямували до вказаного служником столу під солом'яним дашком. Скинувши запилені каптани, умилися водою з глечика, що його підніс Іван, витерлися чистими рушниками.
– Що подавати ясним панам? – запитав служник, коли козаки сіли на лаву.
– Вечерю подай. З того, що маєш, найкраще. Та горілки неси, у голові макітриться, – стомлено мовив Нечай. – А твій жид що не поворухнеться?
– Та де там… – тільки й змахнув рукою служник.
– Ти ж мав коней попорати? – запитливо глянув на нього Савка.
– Попораю! Усе зроблю!
– Ну то іди, порай. А я з жидом потолкую, – спокійно сказав Нечай. – Запанував на моїй землі, собаче плем'я. Він нам сам усе подасть, ще й на сопілці заграє, доки вечерятимемо.
– Ой не губи, ясний пане! – заблагав служник. – Він і так жити не дає, а ще ти допоможеш…
– Та що тут у вас?! – заревів Нечай, збуряковівши. – Чому під жида стелешся, православний?!
– Мушу.
– Мусиш?!
Богун поклав Нечаєві на плече руку.
– Стривай, пане Данило. Нам зараз зайвий галас ні до чого. Та й людина тебе благає – не чіпай ти того жида.
Нечай одразу ж заспокоївся.
– Добре. Коней доглянь, голодні. Ми зачекаємо…
За чверть години служник Іван упорався з кіньми, і на столі перед козаками почали з'являтися борщ, вареники, шинка, зелень. До них додалася об'ємиста сулія оковитої. Сонце, яке навіть у вечірні години припікало, тепер нависло на заході криваво-червоною сферою, примушуючи тоненьку стрічку хмар на обрії набирати того контрасту, що дозволяв роздивитися наймілкіший їх малюнок, робив його чітким, наповненим. Повіяв лагідний вітерець і доніс до стомленого спекою міста пахощі літнього степу, терпкі та солодкі, теплі й приємні. У недалеких заростях яворів закувала зозуля, доповнюючи картину спокою та відпочинку.
– Ну й що думаєш діяти? – задав Нечай Івану запитання, яке той не наважувався поставити сам собі.
– Піду за нею.
– Як?
– Так, як і минулого разу, муром.
– А далі?
Богун знизав плечима.
– Ну от що, – Нечай наповнив келихи оковитою, – запам'ятай: головне не лізти на рожен. Ти й Ганну збираєшся по стіні виносити, чи, може, панна вміє літати?
– Я поки що не думав над тим, як виходити.
– Отож-бо. Тут головою потрібно працювати. Агов, Іване, – підкликав він служника.
Той немов виріс з-під землі:
– Тут я, ясний пане!
– А сідай-но з нами. Випий, закуси.
– Що ви, – лише замахав руками служник, – не голодний я.
– То чарку оковитої візьми.
Служник нерішуче поглянув на сулію з горілкою, потім на вікна шинку. Кілька секунд вагався.
– А біс йому в пельку! – вдарив шапкою до лави по роздумах, – вип'ю, коли піднесете!
– Ну то сідай.
– Я так.
Нечай знизав плечима:
– Як знаєш. Випий за здоров'я нашого пана хорунжого і його нареченої.
Служник досить вправно вихилив чарку і, крекнувши, обтер вуса.
– Най будуть здорові, – поштиво мовив.
– Ще одну? – примружився на нього Савка.
– А! – знову махнув він рукою. – Давай!
Після другої чарки Іван дістав з торбинки, що висіла в нього при поясі, глиняну люльку-буруньку і заходився накладати її тютюном.
– Візьми мого тютюну, чоловіче, то добрий тютюн, – запропонував йому Нечай, але Іван відмовився.
– Я свій, – кинув лиш.
– То як же це ти, хрещена душа, до жида на побігеньки потрапив? Бачу – хлопак нівроку. Тобі би шабля більше пасувала, аніж жидівські баняки.
Іван одразу ж спохмурнів.
– Для чого покликав мене, пане? – мовив він глухим голосом, упершись непорушним поглядом у потемнілі від часу дошки столу. – Сорому мого на сміх здійняти? Не потрібно, мене й так достатньо Бог карає.
Несподівано для себе козаки відчули в голосі служника зовсім нові нотки. Тепер перед ними був не той запобігливий Іван, якого бачили хвилину тому. Він перетворився на людину, яка приховує в душі біль та сором за становище, у якому довелося опинитися.
– За віщо ж він тебе карає? – вперше втрутився в розмову Богун.
– Хто знає?… Мабуть, доля моя така.
Нечай недбалим рухом налив до країв служникові чарку.
– Не гнівайся, чоловіче. Як на те твоя воля, випий з нами та повідай свою біду. Допомогти не обіцяю, проте хтозна, може, й допоможу.
Іван мовчки сів за стіл, проковтнув горілку і почав розповідь, посмоктуючи люльку. Час від часу кидав на вікна шинку вже спокійні погляди. Горілка робила своє.
– Та оповідка моя не диковина, козаче. Ніде не бував, слави не здобував. Працював собі в кузні. Спочатку в помічниках. У майстра коваля донька гарна була… Ви вже вибачайте, що здалеку починаю. Ось пригадую все і не вірю досі, що зі мною все сталося… надто добре спочатку все складалося, надто добре, – Іван затягнувся димом і закашлявся. – Ох і добрий бакунець, біс йому між ребра, аж очі ріже!..
Він кілька хвилин мовчав, немов вагався, чи пускати незнайомих козаків у глибини своєї зраненої душі. Нарешті наважився:
– Ну от. Хоч і не вельми коваль Опанас радів, але за півроку побралися ми з його Одаркою. Тут маю йому належне віддати, царствіє небесне старенькому – як тільки зрозумів, що вдіяти нічого не вдіє, а Одарка до мене лине, прийняв учорашнього підмайстра як рідного сина. Хоч і шеляга за душею в зятя не водилося. Сказав лишень: ти тепер, Іване, за неї в одвіті. Живіть чесно, любіться, працюйте, то й Бог вам воздасть, а я скільки сили достане. І почали ми жити однією сім'єю. Спочатку в тестевій хаті, потім, коли старший мій, Филон, народився, власну хату поставили… Добра була хата, Одарка як побілить, над вікнами виноградні грона, квіти, фарбою підмалює, вони так і сміються, немов живі! Коли Оленка, меншенька, народилася, тесть уже й помер, тож усе мені перейшло – кузня, дві хати, коней косяк у півтораста голів, обора… Одарка у них одиначкою була. Люди наші, барські, мене добре знали, і я нікого не ображав. Брав потроху, робити намагався справно. Мої серпи, лемехи та заступи ще й тепер людям добром служать. І по мені залишаться… добре жив, чого там Бога гнівити… Та ось біда, почав я частенько в чарку заглядати. Бувало, по кілька днів уряд пив та гуляв. А чому не гульнути? Тоді вже двох працівників собі мав. Бувало, робота робиться, а я знай собі, горілочку кружляю. І компанію завжди знаходив… Тоді не те, що тепер, з Іваном Ковалем багато хто знатися хотів. І з міщан, бач! Навіть шляхтичі. У мене мало не половина Гірського і Чемериського кварталів коней підковували.