Рудницький, скривившись, немов побачив павука, подивився на благеньке вбрання Богуна.
– Де є твій пан? – запитав крізь зуби.
Богун знизав плечима і вказав пальцем вгору:
– Там.
Рудницький, не розуміючи, прослідкував за напрямком, що йому вказували. На небі, окрім високих білих хмарин, нічого не було. За мить він вибухнув:
– О, курррва!!! Підлий хлопе, ти як се смієш?! Мені бардзо потрібен козак Брацлавського полку Богун. Зараз біжи по нього альбо скуштуєш канчуків!.. О, діво освєнцона… – він скреготнув зубами і замовк.
Богун спокійно і твердо дивився в очі непроханому гостю.
– Я і є Богун, хорунжий Вороновицької сотні Брацлавського полку, його королівської милості реєстрового козацького війська, – відрекомендувався він офіційно. – Прошу до двору, я гостям завжди радий. А от канчуки прибережи, вашмость. Ми тут люди мирні, його величності вірні слуги… Але ти прибережи!
Після цих слів, зробивши наголос на слові «прибережи», Федір відійшов убік. Рудницький, а за ним і драгуни заїхали на широке подвір'я, відгороджене від зовнішнього світу міцним високим частоколом з кількома вежами. У вузьких отворах бійниць на вежах, Рудницький з подивом помітив блискучі стволи фальконетів. Похмурі обличчя кількох козаків, що вийшли назустріч ляхам, полишивши свої справи, не віщували для тих нічого доброго. Рудницький одразу ж відчув себе не у своїй тарілці, хоча всіма силами намагався не видати свого збентеження. Тим часом Федір підкликав Охріменка.
– Мироне, – діловито наказав він, – розпорядись тут, щоб гостей прийняли, їхніх коней доглянули та не гаючись подавали до столу.
– Слухаю, пане хорунжий! – голосно, так, щоб добре чули прибулі, обізвався козак.
Зачувши таку мову, Рудницький дещо заспокоївся і повернувся до Богуна.
– Пан має знати: я не мав наміру його образити, то є лише прикре непорозуміння. Якщо пан є шляхтичем, я можу проголосити йому свої вибачення.
– Пусте, – схилив голову Богун.
Рудницький зіскочив з коня і підступив до Федора.
– Мам до пана листа від старости з дорученням заарештувати і доправити до Бару одного лотра, якого бачили тут минулого тижня.
Богун посміхнувся і з розумінням у погляді похитав головою.
– Накази пана старости я завжди поважав… Але прошу до господи! Не годиться толкувати про справи на подвір'ї.
Рудницькому залишилося тільки погодитися. Проминувши сіни, зайшли до світлиці. Поляк байдуже ковзнув поглядом по нехитрому вбранню кімнати, затримавши погляд на завішеній великим перським килимом стіні. Там на кілках висіла сила різноманітної холодної та вогнепальної зброї. Очі справжнього вояки на мить спалахнули і одразу ж згасли – справа, за якою він тут, безумовно, важливіша, аніж споглядання мушкетів, аркебузів та мечів.
– Прошу, сідай, мосьпане, – вказав Богун на широку, застелену зеленим англійським сукном лаву під вікном. Сам сів у свій улюблений фотель навпроти.
– Як пан вважає за краще – одразу до справи, чи, може, спочатку по келиху доброго меду? – запитав у Рудницького.
Той рішуче струснув головою.
– То є вшистко єдно! Але кубок меду ще ніколи не завадив бесіді.
– Розумна мова, – Федір підвівся і пішов до чималої, вкритої майстерною різьбою скрині в кутку. Відкривши ляду, дістав фляжку темного медового вина і дві срібні чарки. Мовчки поставив усе на стіл і налив чарки до країв.
– За здоров'я пана круля! – пафосно проголосив Рудницький, підхопивши свій келих.
– Нехай собі ходить здоровий, – байдужно погодився Богун.
Обидва випили.
– То є добже! – обтер свої величезні вуса Рудницький.
– Як скажеш, ясний пане, – знизав плечима Богун. – То яка справа привела до мого дому жовнірів пана старости?
Рудницький одразу ж приховав мрійливий вираз обличчя, що з'явився в нього після першої чарки, коротко змахнув головою і розстебнув на жупані кілька верхніх ґудзиків. Витягнув з-за пазухи і подав Федору сувій цупкого паперу.
– Маєш листа пана старости. А якщо коротко, то бачили на твоєму хуторі реблізанта й бунтівника, ворога Речі Посполитої, заочно присудженого до четвертування в Галичині, на Волині і Поділлі. Бачили багато разів, а востаннє навіть минулого тижня.
Федір пильно подивився в очі полякові.
– Гм… не розумію, за кого річ? Я своїх людей ніби всіх знаю. Щоб бунтівник… – він задумливо взяв зі столу фляжку і почав розливати мед, але одразу ж вилаявся: – Чорт забери! От бісові діти! Не можуть налити з діжі так, щоб не скаламутити!
Він підхопив фляжку і попрямував до сіней.
– Мироне! – крикнув у розчинені двері.
Той одразу ж віднайшовся.
– Мироне, скажи, нехай доброго меду вцідять, цей каламутний, – звелів він так, щоб чув Рудницький, а потім стиха добавив: – Омелькові передай, нехай носа на двір не ткне, це по його душу.
– Та немає його, з Іваном десь поїхали…
– Добре… – Федір хвилину зачекав. – Ну де вони там?!
– Несу, пане, – почув нарешті голос парубка, який біг, несучи бутель з медом.
– Давай сюди.
Мовчки повернувся до світлиці і наповнив келихи. Рудницький недовірливо зиркнув на козака, але за хвилину закотив очі від задоволення – мед був дійсно набагато кращим.
– То пан не знає, за кого мова? – запитав він, підштовхуючи пусту чарку до бутля.
Федір налив ще по чарці і зламав гербову печатку, розвертаючи лист.
– Омелько Чорний? – мовив нарешті здивовано. – І що він накоїв?
– Багато чого. Найголовніше – грабунок майонтку пана Станіслава Конєцпольського, коронного гетьмана Речі Посполитої! – щоб посилити враження від сказаного, поляк підніс угору вказівний палець. – Загинули кілька родичів гетьмана, пограбовано і спалено майна на сорок тисяч злотих. Тож не дивно, що пан гетьман волів би на власні очі побачити цього хлопа, про що й прохав пана старосту.
Богун розвів руками.
– Боюсь, пане ротмістре, у цій справі я нічим не зможу допомогти, як би не хотів задовольнити бажання гетьмана. Чорний дійсно був тут. Але знайшов своє господарство занедбаним, а його родичі повмирали. Тож він подався невідомо куди. Я й не затримував. Цей козак виписаний з військового реєстру, отже, мене його доля не цікавить.
Рудницький спохмурнів і відставив келих.
– Але пан має знати: то є реблізант! Спільно з татарами, ворогами Єзуса та Хреста освєнцоного, він обагрив руки кров'ю християн. Якщо пан допоможе упіймати сего янцихреста, він зробить справу, вельми бажану Богом.
– Я розумію, пане Рудницький, але не спроможний допомогти. Омелька Чорного немає на хуторі, і місцезнаходження його мені невідомо.
– Як багато часу він відсутній, проше пана?
– Близько двох тижнів.
– Пся крев! – голос Рудницького став зверхнім, навіть загрозливим. – Пан має знати ще й таку річ, що приховування карного злочинця теж потягне за собою відповідальність, і чималеньку.
Богун добавив у голос металу:
– Я повторюю, тут ви його не знайдете!
На хвилину запанувала гнітюча мовчанка, потім Рудницький розв'язно відкинувся, спираючись спиною на підвіконня.
– Добже! Бардзо добже, – на обличчі в нього сяяла посмішка, хоча очі палали невгамовною люттю. – Маю вам сказати, що, окрім сказаного раніше, є ще деякі мотиви для того, аби спробувати пригадати, де Чорний.