– До брами! – почув Іван напружений голос Нечая. – Вони скликають нічну сторожу до брами, це гасло. Чи встигнемо, Богуне?
– Встигнемо! – крізь міцно стиснені зуби крикнув Іван і вдарив острогами коня, який і так чвалав, не розбираючи дороги.
Ще кілька хвилин несамовитого бігу, і попереду замайоріли вогні на вежі північної брами. Темне громаддя гостроверхої башти немов ковтало вузьку запилену вуличку, яка одразу за муром перетворювалась у битий шлях, що вів на Немирів.
За сотню кроків від брами притишили хід. Не прохопившись жодним словом, Богун ніжно поцілував Ганну і прикрив її полою киреї. На мить відчув прохолодну шовковість її шкіри, побачив обнадійливий погляд. Поряд Нечай зсунув на потилицю шапку і, набундючившись, впер в бік правицю, Савка витяг з-за пояса пістолет і поклав його попереду себе на кульбаку. До воріт під'їздили кроком, не криючись.
– Відчинити ворота! – владним голосом звелів Нечай польською охоронцям, які завмерли, не маючи уяви, хто перед ними. – Ну, скурвий набрід, чого стали, мов вкопані?! Коритися, коли вам наказує військовий товариш коронного гетьмана!
Наперед завмерлих жовнірів виступив молодий шляхтич, якого, очевидно, тільки цієї миті розбудили – синій, шитий золотою ниткою жупан він накинув просто на білизну.
– Хто старший сторожі? – гаркнув до нього Нечай.
– Я… Тобто поручник Кульчицький! – виструнчився шляхтич.
– Чому ворота зачинено? – навис над головою у нього козак.
– Але, проше пана, ніч… маємо пильний наказ його ясновельможності! – початок фрази пролунав нерішуче, навіть дещо налякано, проте поручник швидко опанував себе, і слово «ясновельможності» було вимовлено сміливим, якщо не сказати викличним тоном.
Нечай, очевидно, вирішив одразу ж поставити юного поручника на місце:
– Як стоїш, вояко? Що маєш за вигляд?! Ти на військовій службі чи на своєму хуторі, хлопок лапаєш?! Пся крев! Присягаюсь мощами святого Бенедикта, ти в мене повчишся військової виправки. У фортеці, у казематі!
Козак швидко зіскочив з коня і підійшов до Кульчицького впритул.
– Шаблю! – гаркнув він, простягаючи руку.
– Цо?! – очі Кульчицького зробилися круглими, немов бійниці вежі в нього над головою.
– Те, що чув! Тебе варто заарештувати за таке несення сторожової служби. І це нічної пори, коли запорізькі лотри можуть таємно прослизнути до замку пана Конєцпольського!
– Але… слово гонору, я мав відпочивати в цей час. Прошу вас вибачити мій вигляд і це прикре непорозуміння…
– Прикре непорозуміння! Чому нас затримують?
– Але вас не затримують. Ворота зачинено з розпорядження пана гетьмана від заходу до сходу сонця.
– І ви не отримували ніяких наказів щодо нас?
– Слово гонору – жодних! Але якщо панове мають відповідні універсали…
– Добже! – Нечай зробив вигляд, що заспокоюється. – Що ж, я не буду поки що виносити вашу поведінку на очі пана полковника. Хоча добряча головомийка вранці вам не завадила б! Ви, мій друже, шляхтич і офіцер його королівської милості, тож маєте виглядати зразком для ваших жовнірів, – Данило вказав на чотирьох мушкетерів, які виструнчилися поруч.
– Я зрозумів вас! – тепер у голосі Кульчицького не було й тіні виклику.
– Відчиняйте негайно! – буркнув Нечай. Він узяв коня за повід, але сідати в кульбаку не поспішав. Натомість тримався поряд з Кульчицьким.
– Виконуйте, – кинув нарешті той жовнірам.
Через хвилину заторохкотіли по дерев'яних жолобах важкі ланцюги – сторожа опускала підйомний міст. Здалеку, наближуючись, вдруге залунала сурма. Кульчицький прислухався.
– Але прошу вас визнати, пане Богунєвський, – поважно і ліниво звернувся Нечай до Івана, очікуючи, доки вартові закінчать свою справу, – смажену вепрятину з яблуками мій французький кухар готує краще… Я не хочу кидати тінь на гостинність пана Станіслава, та все ж…
– О, що ви, що ви, – Богун мало не зареготав, але примусив себе відповідати в манері Нечая. – 3 вашим кухарем ніхто не зрівняється. Усе ж таки бенкет мені сподобався, особливо заключна його частина.
– Пшепрашам! – ляпнув перше, що прийшло йому до голови Обдертий, але одразу ж зрозумів, що польською не зможе зліпити й двох слів, і замовк.
– Так, не сперечаюсь, усе було дуже пристойно. Мені лише здається, що я даремно не випив на прощання кубок того чудового меду. Доведеться як-небудь завітати до старого, просто так, без запрошення. Ви ж знаєте, мій друже, він мені завжди радий.
– О, це так. Я навіть чув, що ви доводитесь родичем пану Конєцпольському.
– Ну, то є не зовсім вірно… Хоча його прабабця доводилася моєму двоюрідному діду по батьківській лінії… це тому, що володів Смоленськом та Карасунбазаром…
– А! Так-так, пам'ятаю! Мені багато оповідали про цього гідного мужа.
– Ну то ось вона доводилася йому… Кульчицький! – прикрикнув Нечай на поручника, – чому так довго?
– Мені прикро, – ніяково промимрив той, – але… пробачте, я чую сурму. Це наказ посилити пильність. Тому… Не гнівайтесь, панове, я вимушений виконувати свої обов'язки.
– О! Цей благородний хлопчик мені починає подобатись, як на ваш погляд, пане Богунєвський? – запитав Данило у Богуна, продовжуючи гру.
– Цілком з вами згоден! – з дурнуватим пафосом відповів Іван. – Служіння батьківщині до останнього подиху, хіба це не прекрасно?
Кульчицький починав нервувати – десь з боку замку чувся стукіт копит.
– Я прошу вас подати свої універсали, панове.
– Звичайно, звичайно! Пане Богунєвський, ви маєте при собі універсали, писані на ваше ім'я?
Іван розгублено похитав головою:
– О, мені вкрай прикро! Я залишив їх на збереження пану Конєцпольському.
– Що ж нам робити? – заглянув Данило в очі Кульчицькому.
– Панове! – у голосі поручника задзвенів метал. – Я буду вимушений затримати вас, якщо не матиму на руках універсал на право переїзду за межі міста в нічний час! Як ваше прізвище? – подивився він на Нечая.
Той у відповідь широко посміхнувся:
– Не хвилюйтесь, поручнику! Від хвилювання погіршується травлення, що вкрай погано для такого суворого вартового, як ви! – він витяг пістолет, одночасно охоплюючи шию Кульчицького вільною рукою. – У мене тут ось є чудовий універсал, писаний на прізвище Пістолєвський!
Розкривши від несподіванки рота, Кульчицький поглянув у отвір пістолетного дула перед очима, і він здався йому цієї миті не меншим від гарматного жерла. Збоку клацнуло раз, потім вдруге – це звів собачку свого пістоля Богун, а за ним Ганна, яка відкинула полу киреї, за котрою ховалася, і видобула із сідельної кобури важку для її тендітних рук зброю.
– Ну що, Кульчицький, відкриєш ворота, чи, може, бажаєш зробити останній подих на королівській службі вже зараз? – насмішкувато запитав Нечай у поляка українською мовою.
– Пшепрашам! – ще раз повторив Савка Обдертий і штурхнув вартового, який порався біля підйомного механізму мосту. Потім підхопив важкого бердиша, що його впустив жовнір, і щосили рубонув його погано загостреним лезом по канату, який, повільно розмотуючись, не давав ланцюгам заплутатись, неспішно опускаючи місток. Тієї ж миті колоди мосту з глухим гуркотом впали на камінь протилежного боку рову. Жовніри швидко прочинили браму…
Коли розгублених жовнірів біля розчинених настіж воріт проминали десятеро закованих у броню вершників, у далечині, приховані ранковими сутінками, коні втікачів мчали геть від шляху, забираючи до темної стрічки дубового гаю на обрії.
V
– Але, чорт забирай, я не розумію, в чому справа! – немолодий вже ротмістр притримав коня і повернувся до свого супутника – пещеного шляхтича з гладенько виголеним обличчям. На шляхтичеві, окрім блискучих лат, наплічників, поручів і поножів, був одягнений мідний шолом, що захищав не тільки голову, а й перенісся, шию і підборіддя. – Поясніть мені, в чому справа, адже в замку, коли було віддано наказ вирушати в погоню, ніхто не взяв на себе турботу цього зробити. З ким ми маємо справу в особах цих трьох триклятих утікачів?