– Зачекай, ротмістре, – подав несподівано для Тицевського голос той з козаків, у кульбаці якого до цієї миті сиділа Ганна. – Як шляхтич шляхтича, викликаю тебе на двобій. Зійди з коня. Слово лицаря, ця втомлена тварина скоріше завадить тобі, аніж допоможе. Повір, лише я винен у тому, що ти, немов хорт, мусиш гнатися моїм слідом, долаючи втому. Нехай лицарська чесна зброя і мужня рука, а з ними і суд Божий вирішать, хто з нас правий.
Тицевський посміхнувся посмішкою вовка, який бачить перед собою загнану здобич. Ще мить – і гострі ікла ввіпхнуться в беззахисну плоть. Тому що порятунку для неї просто не існує.
– Уперед, драгуни! – скаженіючи, вигукнув він.
Один за одним тишу роздерли сім пострілів. Кінь Тицевського осів на передні ноги і впав так швидко, що ротмістр ледве встиг зіскочити із сідла. За його спиною ще під чотирма жовнірами попадали коні. Козаки мовчки покидали у траву розряджені пістолі. Ще один закинула до сідельної кобури панночка. У руках у запорожців знову зблиснули шаблі.
– Ну от, ляше, – обізвався нарешті другий козак. – Так ніби зручніше. А то в мене вже шия болить на тебе знизу догори дивитися. Якщо ти шляхтич, приймай виклик. Інакше ти не лицар, інакше ти боягузливий байбак!
– Добже! – зловісним голосом просичав Тицевський. – Бардзо добже! Я схрещу з тобою шаблі, лайдаче. Але спочатку ти маєш довести свою спроможність. Драгуни! Схизмати мріють скуштувати наших шабель, тож дамо їм таку нагоду!
Погрозливим шипінням озвалися піхви мечів сімох жовнірів, коли гострі леза вихопились на волю. Блиснула в сонячних променях і шабля ротмістра Тицевського. Тепер полишили коней і решта драгунів. Заходячи широким півколом, вони почали наближуватись до козаків. Якусь мить ще стояли нерішуче, та раптом кинулися всі одразу. І затанцювали, зарухалися в пекельному танку смерті одинадцять чоловіків. Рубалися нещадно, викрешуючи іскри з гартованої криці. Йшли в наступ і відходили, били і підставляли клинки в захисті, спиняючи саму смерть, яка падала на їхні голови невмолимим, жадаючим гарячої крові металом. Немов крила казкових птахів, тріпотіли за спинами в Богуна, Обдертого та Нечая відкинуті назад рукави каптанів, немов луска на тілі хижої риби, виблискували в сонячних променях кільчасті панцирі драгунів і пана ротмістра. З глухими криками і ревінням оскаженілі чоловіки домагалися кожен своєї правди, віддаючи власне життя в руки вередливій фортуні. Адже вона прихильна лише до сміливих…
Пройшло не більше хвилини, коли Тицевський із жахом помітив, як, один за одним, під ноги козакам попадали, обливаючись кров'ю, троє жовнірів. А ще за хвилину двоє інших драгунів відійшли вбік, затискуючи страшні рани – один з них позбувся кисті правої руки, обличчя другого залило кров'ю, коли його від скроні до підборіддя перекреслив удар гострої шаблі. Натомість козаки наче були зачаровані – не зазнали жодної шкоди. Поглядали похмуро і сміливо, як і перед початком бою. В їхніх поглядах Тицевський не бачив ні злорадства, ні будь-яких емоцій. Лише неймовірна зібраність і увага.
Але ротмістр Тицевський був воїном. Не раз і не два за його довге життя поряд з ним лилася кров, лунали крики поранених. Не раз опинявся він у самому центрі жорстокої січі, де саме життя втрачає реальність, перетворюючись на криваву маячню, тріумф первісних інстинктів над тонкою скоринкою цивілізованості, тією, що відокремлює людське єство від суті дикого звіра. Тому й тепер не втратив сивоголовий ротмістр присутності духу. Швидким поглядом оглянув двох жовнірів, які досі залишалися неушкодженими, і рішучим поглядом підняв перед собою шаблю.
– То є випадковість, жовніри! Бийте їх, рубайте! З плоті і крові вони, як і ми, вперед!
І знову закрутився запеклий шабельний бій. Закипіли з новою силою пристрасті, затріпотіли широкі козацькі шаровари, задзвеніли обладунки поляків. Однак уже не так рішуче кидалися у випад драгуни, більше уваги приділяли захисту, з жахом, наче стрибка змії, очікуючи смертоносних козацьких вітань. Обережнішим став і ротмістр. Тепер він намагався влучити під неозброєну руку противника, коли той віддавав всю увагу нападу на його жовніра. На жаль, козаки це швидко помітили, і відповідь на підступні дії ротмістра не забарилася – доки двоє із запорожців тиснули жовнірів, які вже встигли втратити перед лицем грізного ворога бойовий дух, третій так насів на Тицевського, що той ледве встигав відбивати жадібну до його крові шаблю супротивника. Були навіть миті, коли він ясно відчував – устигнути підставити шаблю під наступний удар він не в змозі, і уявляв, як гостре лезо розтинає його біле тіло, рве на шматки жили і зрошує гарячою кров'ю зелений килим під ногами ротмістра. Але вже за мить він опанував себе і намагався пригадати всі хитрощі, яким учили його колись учителі фехтування, розумів-бо – зараз від них залежить його життя.
І він хитрував. Підсідав, вдавав, що заточується, жбурляв в обличчя супротивникові мідний дріб'язок, що його знайшов у кишені, перекидав з руки в руку слизьке від поту руків'я шаблі, наносив, використовуючи кільце для великого пальця на ефесі, кругові удари. Та все було марним. Козак бив швидше за нього, удари наносив точніше, усі хитрощі відгадував до того, як вони встигали принести користь ротмістрові…
Тицевський обов'язково б програв цей двобій. Він відчував це так ясно, що по шкірі спини починали повзати непрохані мурашки. Почував, як втрачає залишки сил у той час, коли запорожець нависав над ним, немов скеля, яка витримує лють буремного моря та залишається могутньою і нездоланною. Але, як вже було сказано вище, Тицевський був воїном і нізащо б не погодився просити помилування, доки мав у руках лицарську зброю. Скоріш за все, він мовчки б сприйняв смертельний удар і загинув, як більшість його предків – на полі бою, захищаючи честь корони, магнатів, усіх тих безкінечних Вишневецьких, Замойських, Оссолінських, які обдаровували скупо, але одвічно потребували щедрих пожертвувань крові своїх васалів, захищаючи свої, часто-густо зовсім не патріотичні інтереси. Та на цей раз доля милувала старого вояку.
– Досить! – забринів високою струною напружений жіночий голос. – Досить, пане Тицевський! Спиніться і не проливайте кров там, де в цьому немає ніякого сенсу!
І сталося диво. Може, повний емоцій крик Ганни, а може, й дещо інше, але щось примусило спинитися закривавлені леза. Знесилені драгуни, Тицевський, який дихав важко, немов ковальський міх, а разом з ними й козаки, всі поглянули на бліде обличчя дівчини, зупиняючи бій. Вона швидко сплигнула з коня і майнула до поранених.
– Вони спливають кров'ю, допоможіть же їм!
І ті, хто хвилину тому кипів ненавистю один до одного, почали діяти швидко та злагоджено, чітко виконуючи вказівки невисокої тендітної дівчини. З'явилося біле чисте полотно з сідельних козацьких саков, джерельна вода з баклаг, порох і горілка – традиційні засоби першої допомоги постраждалим у бою.
Коли все було скінчено, Ганна піднялася і дмухнула на непокірний кучер волосся, що впав на її розпашіле обличчя. Довгим поглядом обвела Богуна, Нечая і Савку, Тицевського, який походжав кроків за десять, нервово потираючи виголене підборіддя.
– Пане Тицевський, я воліла б перемовитися з вами кількома словами. Чи не були б ви таким люб'язним підійти до мене?
Тицевський без слів кивнув головою і підійшов до дівчини.
– Я слухаю вас, ясна панно, – коротко вклонився, позираючи в очі Ганни. В його погляді не було тепер азарту мисливця. Не було в ньому й прихованої люті людини, яка програла бій. У тих очах читалася подяка, і сивоголовий ротмістр сказав лише те, що мав на своєму чесному серці:
– Так, панно, я слухаю вас, і нехай піді мною розверзнеться земля, коли я хоч на йоту візьму під сумнів ваше шляхетне поводження зі мною і моїми нещасними драгунами. Як відомо, сила долає силу, і ці два хоробрі юнаки, спільно зі своїм третім старшим товаришем, довели нам правдивість такого висловлювання. Тож мені залишається лише захоплюватись їхнім військовим вмінням і вашим милосердям. Я цілком віддаюся до ваших рук, тож вам і вирішувати долю старого вояка! – і Тицевський приклав правицю до грудей та покірно схилив голову.
Ганна якусь мить дивилася на нього, на своїх супутників, які стояли, не втручаючись до розмови, і нарешті рішуче сказала: