Усе це було неабияк на руку Хмельницькому, який розумів – якщо грати розумно і обережно, на ці гроші можна озброїти не менше десяти тисяч війська. Війська, яке піде не на Туреччину, а втілить у життя його, Хмельницького, ідеї, тобто здійме знамено повстання проти польсько-литовських загарбників і збройною рукою добуде волю та незалежність Україні. О, на такий крок нізащо не підуть ні Барабаш, ні Караїмович. Але, на щастя, під таємним проводом Богдана були інші. Люди, що їх згрупував він, докладаючи роки клопіткої праці ще від часів ординації. Обережно, з увагою приглядаючись до людини, яку наважувався втаємничити в задум, сформований у палаючому мозку, коли поряд з іншими старшинами стояв з опущеною головою і слухав насмішливий голос Станіслава Конєцпольського. Каркаючий голос, який повчав його бути відданим короні, а не подібно до Сулими, Павлюка, Скидана, Гуні і Остряниці, вкупі з іншими бунтівниками, кусати руку, яка годує. До крові тоді кусав губи Хмельницький, бачачи, як срібна гетьманська булава разом з його каламарем, полковницькими перначами і печаткою генерального судді зникають у чорній скрині, що її заздалегідь підготували челядинці коронного гетьмана. Тоді й затявся: зробити те, за що боролися його попередники, чого не домоглися і за що склали непокірні свої голови під олтарем служіння Україні. І коло прихильників такої ідеї більшало з кожним роком, який був причислений поляками до «Золотої доби». Серед них були сотники Чигиринського полку Федір Вишняк і Кіндрат Бурляй, колишній корсунський полковник Максим Несторенко, колишні білоцерківські полковники Яцько Люторенко та Яцько Клиша, колишній генеральний суддя війська Запорізького Іван Гиря, сотник Черкаського полку Богдан Топига; сотники Максим Кривоніс, Данило Гиря, Филон Джеджалій, Сава Москаленко, Іван Ганжа, брати Іван та Данило Нечаї. Поділяли точку зору майбутнього гетьмана чигиринський полковник Станіслав Кричевський і полковий осавул Роман Пешта. Усі ці люди, у свою чергу, докладали немало зусиль для того, щоб залучити до себе у спільники основну силу – грізну козацьку сірому і неорганізовані ватаги випищиків і біглих селян, що їх все більше збиралося в лісах від Волощини до Черкас.
Однак не настав ще час до відкритого виступу. Плани короля, які так імпонували Хмельницькому, порушили зовсім несподівані події, а саме: першого березня 1646 року помер п'ятидесятичотирирічний Станіслав Конєцпольський, який підтримував короля в підготовці турецької кампанії. Булава коронного гетьмана, як це було заведено, перейшла до Миколая Потоцького, польного коронного гетьмана, а на його місце конвокаційний сейм призначив Мартина Калиновського. Саме Калиновський почав відігравати величезну роль на політичній арені Речі Посполитої, особливо після того, як став сватом Єжи Оссолінського, оженивши сина Самуеля на доньці коронного канцлера. Шляхта, яка, не знаючи глибини королівського задуму, спрямованого проти її «золотих вольностей», усе ж немов диявольським чуттям прочула його зраду і підбурювала Калиновського проти Володислава, у чому й домоглася значних результатів. Пройшло лише чотири місяці після смерті Конєцпольського, коли сейм категорично заборонив продовжувати підготовку до війни і постановив розпустити по місцях попередньої дислокації великі артилерійські підрозділи кварцяного війська, які за попередніми розпорядженнями було зосереджено поблизу Львова. До Барабаша і Караїмовича полетіли листи з вимогою знищити човни, що їх встигли побудувати на січових верф'ях… Що ж, вода камінь точить, вирішив Хмельницький. І він не поспішав з омріяним відкритим виступом. Добре пам'ятаючи сумний досвід усіх своїх попередників ще від часів Кшиштофа Косинського, чигиринський сотник тепер прикладав максимальних зусиль, аби долучити до лав своїх прихильників якомога більшу кількість найрізноманітніших верств українського населення, не покладаючись у великому своєму задумі лише на козацтво. Із цією метою на величезній території від Черкас до Галича розійшлись так звані висланики, які, за словами писаної в ті часи ухвали Галицького сеймику, «через шпигів та інших осіб бунтують та підмовляють до злочинів».
Найвлучніше може висвітлити події, що відбувалися напередодні великої визвольної війни української нації, один з прикладів, які навів у своєму творі «Богдан Хмельницький» видатний український історик І. П. Крип'якевич:
«У Лисицянці дев'ять присяжних є помічниками козаків… Містечко Ставище запевнило козаків, що міські гармати не будуть їм шкодити – бо ми це зробимо… У Синявці міщанин Яцько запевнив козаків: я в гармати насиплю піску, ніщо не буде вам шкодити… У містечку Володарці є троє, що мають таке зілля, що хоч би десять катів було, ні в чому не зізнаються, а козакам – браття. У Новокостянтинові є міщанин Харко, який зв'язаний з козаками, і говорив, що коли прийде військо, я місто підпалю… У містечку Недобневі, біля Костянтинова, є дванадцять присяжних проти Речі Посполитої – старшини Харко, Іван, Мартин, Дуречко, Іванко, Лесь, Павлюк… У містечку Стані є вісім міщан, які мають вісім півбочок пороху для козаків, – вони задумали убити свого пана… У Маначині є четверо міщан, які говорили про Броди і Тернопіль, якщо прийшли б козаки… Сам Кончевський мав батька в Лопушній біля Чорткова, і саме тому вислано було його до Галичини. Він побував у Підгайцях, у Галичі, в Манявському скиті та в Ямниці на Підкарпатті, і всюди зустрічав людей, які чекали на прихід Запорізького війська…»
Те саме можна було б сказати про містечка Брацлавщини, Уманщини і Чигиринщини. Річ Посполита нарешті стала на краю безодні, утвореної власною хижацькою політикою стосовно до України. Усе це добре розуміли навіть самі представники панівного класу Польщі. Наприклад, Миколай Потоцький, який у своїх листах до короля писав: «Шкідливий вогонь так спалахнув, що не було такого села, такого міста, у якому б не закликали до сваволі і не зазіхали на життя та майно своїх панів і державців, самовільно вимагаючи своїх заробітків, і часто подаючи скарги про свої кривди та шкоди. Це було передвістя бунту…»
Новий коронний гетьман тоді ще не знав, наскільки вірно він схарактеризував становище цією своєю останньою фразою. Але не будемо все ж порушувати хронологію. Йшли останні місяці спокійної «Золотої доби» на теренах Речі Посполитої.
II
На Богуновому хуторі царювало пожвавлення, якого не було тут протягом кількох років. Молодий хорунжий одружувався з красунею Ганною, яку привіз на хутір півроку тому в сідлі поперед себе, і яку, збившись з ніг, розшукували весь цей час по всьому Поділлю і Брацлавщині нишпорки коронного гетьмана. І не безуспішно, адже, як відомо, люди без сліду не зникають, тож знайшлися добрі люди, допомогли вижити Івану. Нависла над зухвалим козаком смертельна загроза тоді. Але ж Бог не без милості, козак не без долі…