Знявши шапку, Іван вклонився Крутію:
– Чолом тобі, пане полковнику.
– Здоров будь, хорунжий, – хитнув у відповідь на привітання головою Крутій. – Довго примусив на себе чекати.
Іван стримано і з гонором розвів руками:
– Іноді навіть у накази військової старшини втручається небесна канцелярія. Пробач, батьку, поспішались-мо, як тільки могли. Негода.
– Вірю, – Крутій загасив люльку і ступив на кілька кроків уперед. Уважно огледів Івана, заклавши руки за спину. – Здогадуєшся, для чого тебе викликав?
– Від початку здогадувався. Тепер, коли побачив цих вельможних панів, знаю напевне.
– То як ти, сякий-такий сину, посмів чинити таку наругу?!! – голос полковника загримів, немов каміння по гірському схилу. – Ти, шляхтич, чий батько все життя з незаплямованою честю тримав свою хоругву! З гонором, рівним можновладцям! Як зміг ти чинити гірше злодія з великої дороги?! Посмів посягнути на дівочу честь, негіднику?!! З яких диявольських мотивів?!!
Іван мовчки витримав перший напад люті і палаючий погляд Крутія.
– Дякую вам, ваша милість, пане полковнику, за те, що згадуєте ім'я мого батька і віддаєте шану його заслугам перед військом Запорізьким.
– Я ще не закінчив! – гнівно перервав Івана Крутій. – Я багато чого можу зрозуміти, козаче. Сам-бо пройшов Крим і Рим… Знаю, що ви, молодецькі голови, сп'яну можете вшкварити… Часто крізь пальці дивився – мої ж хлопаки! Що там гріха таїти, і покривав вас перед панами комісарами, коли ви січові гульки згадували, коли з владою не мирилися. Мало на мою голову за це впало?! Дожився до того, що мій хорунжий у гречку скочив?!
Богун, який, здавалося, був готовий до будь-якого розвитку подій, пополотнів.
– Але вам тут Бог знає чого наговорили! – змушений був він виправдовуватись. – Але то нісенітниці!
– То ти, кажеш, не був у Барі?! І до палацу його ясновельможності не ти прокрадався?! Дівку не ти поцупив?!
– Я, батьку…
– А як же накажеш тоді свій вчинок іменувати?! Чи, може, панночка сама за тобою, іродом, побігла? Напередодні власних заручин?!
Іван мимовільно, заграв жовнами. Він був готовий до арешту, бою, до чого завгодно, але не до звинувачень з боку людини, що її поважав до глибини душі.
– Я не здивуюсь, вашмость, мостивий пане Крутію, якщо оцей збойця спробує нам довести, що племінниця пана Конєцпольського пішла з ним за власним бажанням. Як ви уже знаєте, я мав неприємність раніше зустрічатися з козаком Богуном, унаслідок чого маю уявлення про хитрий і брехливий характер цього чоловіка. Я мислю, ми вчинимо в найвищій мірі вірно, якщо заарештуємо його і віддамо на суд коронного гетьмана, – Славинський вимовляв усе, випльовуючи слова і ненависним поглядом спеляючи Івана.
Богун стримано посміхнувся.
– Пан Славинський дозволив собі обізвати мене брехливим? – блиснув він очима, відчуваючи, як на щоках у нього заграли жовна. – Так, доля дійсно зводила нас докупи ще за часів гетьмана Павлюка. Але козак Богун був тоді, є зараз і назавжди залишиться козаком. Натомість козак Славинський, я бачу, забув про свою участь у бунті, зраду свого гетьмана і ще багато чого. Бачу також, леопардова шкура гусарського хорунжого і звання військового товариша пана Конєцпольського пасують йому не менше, ніж пернач сотника особистої охорони бунтівного гетьмана Павлюка, або, приміром, якщо з'явиться така нагода, каук яничарського аги, чи татарського мурзака!
– Це принизливо! Що ти собі дозволяєш, лотре?! Пане полковнику, я прошу вас не давати право вашим підлеглим розмовляти зі мною, посланцем Речі Посполитої, таким брутальним тоном! – гаркнув Славинський.
– Пане полковнику, ще невідомо, що ти за птиця, але я з радістю йому оповів би, коли б не нагальні справи. Потрібно було б тебе зарубати, сучого сина, коли я мав таку нагоду! – Іван мимоволі поклав руку на оздоблене срібною чеканкою руків'я шаблі.
– Іване! – знову загримів голос Крутія. – Ще кілька слів у такому тоні, і ти скуштуєш київ лише за це!
– Вибач, батьку, – схилив голову Богун. – Не можу стриматися, коли справа стосується гонору і чесного імені Богунів.
Крутій зітхнув.
– Чесного імені. Тож-то от й воно… Чистоту його ще довести треба. Тож залишимо поза увагою ваші стосунки з паном Славинський і повернемося до подій, через які я тебе викликав…Тож кажи чесно і відверто: де панночка Ганна Заболоцька і хто тобі допомагав, коли ви порубали п'ятьох драгунів пана коронного гетьмана?
– Я не знаю, де знаходиться панночка Ганна Заболоцька, а ім'я того, хто стояв поряд зі мною, щоб допомогти мені, я не відкрию в жодному разі.
– Він ще має нахабність насміхатися! – пирхнув роздратований Славинський. – Сей лотр знущається над нами, як вам це подобається?!
– Проше пана вчинити справедливий суд над сим здрайцем, альбо я буду змушений звертатися до пана круля за захистом і допомогою! – зарипів несподівано Ястржемський. – Пан сеймовий комісар Яцек Шемберг рекомендував мені полковника Крутія як людину, лояльну до влади й закону. То є бардзо добже, позаяк мусимо визнати: лише такі чесноти, як покора владі, служіння отчизні і богобоязливе служіння короні скрашують справжнього лицаря. Сей чоловік образив мої найкращі почуття, моє кохання до панянки і її кохання до мене. Він, окрім того, образив пана коронного гетьмана, який тепер лежить важко хворий. Тож, я мислю, він повинен відповісти за це.
Крутій у відповідь лише крутнув головою і подивився на Богуна:
– Не крути, сучий сину! У Барі був?!
– Був.
– Дівку брав?!
– Так.
– Що?!
– Вона поїхала зі мною з власної згоди.
– От про це ще розберемося! Де зараз Ганна Заболоцька?
– Немає такої більше, батьку.
– Що?!! – одночасно вихопилося у Крутія, Славинського і Ястржемського.
– Тепер є лише Ганна Богун, моя дружина, з якою вінчався за згодою святої церкви та обопільним порозумінням між мною та Ганною.
На кілька хвилин запанувала мовчанка. Першим знайшовся Славинський:
– Неймовірна підлість! Він мав нахабність силою одружити на собі Ганну, користуючись її беззахисністю і тим, що ми не встигли завадити його диявольським планам. Втім, пусте! Це тобі, лотре, з рук не зійде. А ганебний шлюб буде визнано недійсним, слово гонору!
Іван криво посміхнувся:
– Це неабияк схоже на тебе, Славинський. Для таких, як ти, закон є дишлом. Куди за нього потягнеш, туди й повернеться. Слава Богу, що проти таких, як ти, маю шаблю і можу захистити власну гідність. Повір мені: доки дихаю, доки можу бодай голими руками боронитися, не дам тобі бути наді мною! Не даремно сказано у Святому Писанні: що з'єднав Бог, не роз'єднати людині!
Іван замовк, палаючими очима уп'явшись в обличчя Славинського, який, і Богун знав це напевне, став з цієї хвилини його найлютішим ворогом на все життя. З болючим жалем пригадався той день серед закутих морозом ногайських степів, переляк у цих самих очах, які тепер дивилися на нього з підкресленою зверхністю. Ой леле, ну чому він не почув вигук Омелька всього на мить пізніше?…
– Іване, – відірвав від думок голос Крутія. – Якщо ти говориш правду, це дещо змінює справу. Ти можеш якимось чином довести свої слова?
Богун у черговий раз зітхнув. Він добре пам'ятав той самий лист Ганни, який привезла служниця Наталка. Що пам'ять, Богун і зараз відчував рукою бережно складений в очкурі аркуш цупкого паперу, що його прихопив із собою, не знаючи навіщо. Хіба згадував його, немов велику подію у своєму житті. Тепер лист перетворився на доказ, котрий від нього вимагав полковник Крутій. Іван похмуро мовчав. У думках ще і ще пробігали рівні каліграфічні рядки і той самий слід від сльозини. Слід, що так схвилював його тоді… Ні, лист не доказ. Це те, що стосується лише їх двох і більше жодної душі. Іван добре розумів: його слова вистачило б для полковника Крутія, але його надто мало для коронного гетьмана і сеймового комісара з приводу козацького питання Яцика Шемберга. І якщо перший, як кажуть, при смерті, то другий… А з ним і ті двоє жадаючих Іванової крові ляхів вимагатимуть від Крутія його негайного арешту. А далі… А далі їхня воля. Немає поряд вірного Нечая, Обдертого, Омелька, до сліз рідних тимошівців… Та що це, баба він?! Є ж шабля при боці! Навіть якщо реєстрове козацьке військо під владою посіпак Конєцпольського, він здатен захистити свою волю!