VI
Переяславська Рада розпочалася ранком восьмого січня 1654 року зібранням у гетьмана усіх полковників, сотників та іншої прибулої полкової старшини, передзвоном усіх церков Переяслава, а також шумом великих натовпів на вулицях і майданах міста. Серед цього гамору стримано і урочисто рокотали військові литаври. Тисячі людей, котрі дотепер тулилися в хатинках, корчмах або й хлівах передмістя, кинулися в місто, додаючись до численних мешканців самого Переяслава і представників козацьких полків, котрі прибули на Раду. Внаслідок цього полкове місто перетворилося на справжній мурашник. Людське море клекотало до обідньої пори, гублячись у пересудах, де можна побачити Хмельницького, подивуватись з небачених убрань московських послів або просто підкріпитися чи випити чарку оковитої. Нарешті Переяславський полк у повному складі вишикувався на головній площі міста неподалік від Успенської церкви, де мала відбутися процедура прийняття присяги московському цареві Олексію Федоровичу. Генеральна старшина Війська Запорізького, а з нею й українське духовенство й найвідоміші представники переяславського міщанства, потяглися в ридванах, верхи на конях або й просто на своїх двох, ближче до Успенської церкви, неподалік якої ще від учора було влаштовано поміст, з якого мав звертатися до людей гетьман. Тепер з килимів, що ними було вкрито поміст, видаляли паморозь, якою ті вкрилися за ніч, а також установлювали хоругву Війська Запорізького і гетьманський штандарт. Міщани, такі як червонолиций пан бурмістр, що стояв у центрі натовпу з радців, цехмістрів і найбільш поважних майстрів переяславських цехів, поглядали похмуро. Не дивлячись на своє чималеньке положення в місті, сьогодні пан бурмістр, очевидно, пригнічений неймовірно великою кількістю високих посадовців козацького війська і самого гетьмана, тримався якомога подалі від дбайливо вкритого десятками перських килимів, а поверх них червоним, немов кров, сукном, ґанку Успенської церкви. На самому ґанку, вочевидь, уже почуваючи себе тут справжніми хазяями, вишикувались довгобороді московські посли – бояри, думні дяки, писарі, стряпчі й усі, хто був необхідним у складі посольства. Не вистачало лише самого Бутурліна, який, з метою надання своїй персоні особливого статусу, не вважав за потрібне з'являтися перед людські очі до приїзду Хмельницького.
Нарешті литаври вдарили гучніше, дзвінко заграли сурми, і на площу, примушуючи сколихнутись людське море, верхи на білому коні в'їхав гетьман Хмельницький, слідом за ним трималися Виговський, генеральний суддя Богданович, генеральний обозний Коробка і генеральні осавули Місько і Яненко.
– Гетьман! – почулося в натовпі.
– Гетьман! – видихнули задні ряди, котрі, щоб краще бачити все, що діялось на майдані, зайняли всі можливі підвищення, включаючи будівлі козацької пушкарні й ковану огорожу будинку Тетері. – Хмельницький!
– Слава Хмельницькому!!! – заволав хтось у натовпі, й за мить тисячі голосів заревіли, вітаючи гетьмана. У відповідь той на мить затримав коня, приклав ліву руку до грудей і здійняв високо вгору свою булаву. Над шеренгами Переяславського полку вгору злетіли сотні шапок.
Бутурлін, який з'явився невідомо звідки якраз у ту мить, коли на майдан в'їхав гетьман, тепер стояв на чолі посольства, розпливаючись у посмішці, і усім своїм виглядом давав зрозуміти: він надзвичайно задоволений таким теплим прийомом, що його вчинили підвладні Хмельницькому. Повним тріумфу поглядом обвів Бутурлін рівні шеренги затягнутих у червоне сукно козаків Переяславського полку і різнобарвний натовп за спинами переяславців. Зауважив хвилювання гетьманського оточення, не пройшов і повз хитруваті очі Виговського, котрі мало не підморгували йому, немов змовнику, (хохол ще вчора приходив і тайкома від гетьмана пропонував свою допомогу, туманно натякав на власну лояльність, на сподівання отримати землю і владу з рук царського уряду, в разі коли це стане в їхній компетенції). Зупинився радісний погляд боярина, лише наткнувшись на повні ненависті очі Богуна. Немов спіткнувся, налетівши серед пустоти на перешкоду. Посмішка повільно сповзла з обличчя Бутурліна і він, примружившись, оглянув високу й струнку постать полковника, і заграв щелепами під чорною, немов смола, бородою. У прямому й відкритому погляді Богуна він відчув виклик. Ні, не собі. Це був виклик державі, котру боярин тут собою ототожнював, котрій служив вірою і правдою, подяки якої за вдало виконану тут роботу очікував. А дякувати було за що! За землю, котра могла прогодувати мільйони й мільйони людей, родючу українську землю, котру рано чи пізно можна буде поділити й панувати на ній. Населення, мільйони робочих рук, котрі уже шість років, не втомлюючись боротися з ворогами із заходу, добровільно визнають владу царя Олексія, – все це дарував Москві він, Василь Бутурлін! І лише погляд вінницького полковника, на котрий він так несподівано наткнувся серед натовпу, протверезив боярина, нагадуючи йому, що Мала Русь, котру він таємно уже вважав у кишені царя-батюшки, може принести Московщині ще багато прикрих та болючих сюрпризів.
Відволік боярина від невеселих думок голос генерального осавула Яненка:
– Тихо, люд православний! Прошу тиші! Слухайте слово його ясновельможності пана гетьмана Війська Запорізького Низового і Городового, Богдана-Зиновія Хмельницького!
Повільно, зароджуючись перед помостом, на який у оточенні генеральної старшини піднявся Хмельницький, і поступово відкочуючись до найдальших берегів людського моря, пройшла хвиля такої дзвінкої тиші, що стало чути скрип невидимого звідси колеса на водяному млині в передмісті. Тричі заграли сурми і пророкотали, замовкнувши раптово, литаври. Хмельницький, неспішно оглянувши весь простір заповненого людьми майдану до найдальшого куточка, до якого від помосту було добрих півтори сотні сажнів, набрав у легені морозного повітря і почав промову:
– Панове полковники, осавули, сотники і все Військо Запорізьке, і всі православні християни! – залунав над притихлим натовпом гучний і розкотистий голос гетьмана, голос, який від часів Жовтих Вод слухали, як музику гімну, наповнюючись гордістю за себе і власну країну, за силу, що її відчули, ставши під знамена славного гетьмана. – Відомо вам усім, як Бог свободив з руки ворогів, що гонять церкву святу і кривдять все християнство нашого східного православ'я. Шість років живемо ми в землі нашій без господаря – в безнастанних війнах і кровопролиттях з гонителями й ворогами нашими, що хочуть винищити церкву Божу, аби ім'я руське ані згадувалось в нашій землі. Вельми се нам усім докучило і бачимо, що не можна нам більше жити без царя.
– Чому ж, батьку? – не стримався Богун і зиркнув на Хмельницького, наче вогнем обпік. – Кров проливаємо, правда, шість років війни і утисків, теж правда. Тільки нам гетьман – володар, для чого нам цар?
У відповідь Хмельницький лише люто зиркнув на Івана й продовжив промову:
– Тому нині зібрали ми явну раду всьому народові, абисьте вибрали собі господаря з чотирьох, котрого хочете. Перший – цар турецький, багато раз він накликав нас через послів своїх під свою владу. Другий – хан кримський. Третій – король польський: коли того захочемо, він ще й тепер нас може прийняти до давньої ласки. Четвертий – православний государ Московського царства, котрого ми вже шість літ безнастанно собі випрохуємо!
Після цих слів Хмельницького Богун відчув на собі погляд. Підвівши голову, зустрівся очима з Бутурліним. Очі боярина знову сміялися. «Чуєш, непокірний полковнику, випрохуємо! Благаємо, наче милості!» – промовляв той погляд. Пальці, якими у безпомічній люті впився в руків'я шаблі при поясі, побіліли. А слова Хмельницького все капали й капали в його свідомість, неначе розплавлений свинець, неначе вирок тому, за що він, Богун, бився усі ці роки: