– Для чого пан ротмістр прибув на землю мого полку? – запитав Іван, пускаючи повз вуха останні слова Тицевського.
– В усякому разі, не для війни. Тож славний полковник гетьмана Хмельницького може сказати своїм козакам, щоб вони заховали зброю. Попри те, що відбулося проміж Річчю Посполитою і Україною за останні роки, ми створені паном Богом не лише для того, аби вбивати одні одних. Господь дарував нам розум і можливість порозумітися за допомогою словесних аргументів, а не разючої криці.
Іван хвилину мовчки міряв ротмістра очима, а той вів далі:
– Пан має пам'ятати: коли б я хотів війни, а не мирного діалогу, не вийшов би назустріч йому, як вівця йде назустріч голодному вовку. Крім того, жовніри, що їх пан має можливість бачити, не є серйозним військовим реґіментом, це скоріше мій почет. До такого твердження можу додати слово шляхтича, що це всі мої люди, поряд немає прихованих загонів.
Іван промовчав.
– Отже?
– Заховайте зброю, лицарство! – крикнув Іван, повернувшись до козаків.
Напруження потроху почало вщухати. Поляки, котрі, вочевидь, почували себе не надто комфортно перед лицем переважаючих сил противника, змогли вільно зітхнути. Поволі спрямовані в бік ворога списи піднялися вгору, а шаблі повернулися в піхви.
– Я слухаю пана ротмістра, – Іван ледь схилив голову, звертаючись до Тицевського.
– Ми будемо розмовляти в полі? – із сумною посмішкою запитав той.
– Ви прийшли без запрошення, пане ротмістре. Прийшли на мою землю і прийшли тим самим шляхом, котрим останніх чотири роки пройшли тисячі ласих до цієї землі поляків. Багатьох з них вже немає на світі. Ми вороги, пане ротмістре, тож не варто гратися в добрих сусідів. Я був би поганим полковником свого гетьмана, якби без його відома приймав у своєму домі наших ворогів, отже, прошу вибачити мені такий вияв негостинності. Якщо ж пан все ж воліє розмовляти, я готовий вислухати його саме тут.
– Добре, – рішуче кивнув головою Тицевський. – Мушу визнати – я не сподівався на кращий прийом. Принаймні я можу розраховувати на дозвіл пана приготувати обід і дати перепочити моїм жовнірам?
Іван, погоджуючись, кивнув головою.
– Ви можете перепочити до вечора, ротмістре.
– Дякую, великодушний полковнику. У такому разі, чи не погодишся ти стати гостем біля мого багаття, хоч воно і розкладено на твоїй землі? Повір, розмова, що її маю до тебе, надзвичайно важлива і може принести користь як нам з тобою, так і нашим народам.
Іван поглянув у далечінь поверх голови Тицевського і голосно розсміявся.
– Я сказав щось кумедне? – стрепенувся Іванів співбесідник.
– Як це схоже на вас, поляків, ротмістре!
– Прошу? – не зрозумів Тицевський.
– Робити нас гостями на нашій власній землі. Що ж, я розділю з тобою трапезу і вислухаю тебе.
Через годину, сидячи просто на двох великих, порослих мохом колодах, обабіч великого багаття, розкладеного на галявині проміж двох усе ще насторожених військових загонів, Богун і Тицевський спокійно розмовляли. Поряд був накритий білосніжною скатертиною похідний столик, заставлений пляшками і стравами. На вогні, скрапуючи із залізних шпаг янтарними краплинами жиру, рум'янились дві заячі тушки.
– Отже, твоя челядь попрацювала на славу, пане Тицевський, а страви на цьому невеличкому столику нічим не поступаються тим, котрі подаються в домах краківських вельмож. То, може, швидше закусимо і перейдемо до справи, заради якої ти вчинив цей дивний візит?
– Так. Признаюсь, пахощі смаженого м'яса лоскочуть мій ніс після кількох годин верхової їзди. Але, може, для початку, келих цього чудового вина?
– Пан ротмістр припрошує мене не гірше справжнього кельнера, – послав «шпильку» Тицевському Богун. Проте той утримав себе в руках і зі своєю сумною посмішкою відповів:
– Іноді в обов'язки дипломата входить знання роботи не лише кельнера, а й когось значно менш престижного.
– Тобто ти хочеш сказати, що приїхав до мене в якості дипломата, – уважно подивився на поляка Богун.
– Пан не помиляється. То як щодо вина? – він узяв зі столу і продемонстрував Івану пляшку зеленого скла, з високим горлом і залитим сургучем корком.
– Наливай, ляше, – погодився Богун.
Тицевський спритно вибив з пляшки корок і по вінця наповнив два великих срібних келихи.
– Я хотів би виголосити тост, – сказав він, взявши до рук свого келиха.
– Радо вислухаю, – Іван був заінтригований появою Тицевського і його туманними натяками. Він поглянув на своїх козаків, котрі сиділи в сідлах і очікували команди, готові в будь-яку мить кинутися на ворога. – І не лише тост, а й причину прибуття до мене вельможного пана.
– Тоді дозволь мені, козацький полковнику, випити це добре старе вино за те, щоб ми могли частіше зустрічатися. І зустрічатися не на полі битви, не на чолі ворожих один одному військових реґіментів, а просто як два добрих старих знайомця. Бо воістину немає нічого кращого, аніж мир і добрі стосунки двох сусідів. Наші з тобою народи були такими сусідами досить довгий час. Ми разом стояли проти поганих татар і повних надії загарбати нашу землю османів. Разом захищали християнську віру, а корона польських королів була для України тим самим, чим є вона для поляків. У сеймі кращі представники козацтва сиділи поряд з польською шляхтою і разом вершили долі Речі Посполитої. Нині ці часи в минулому, і я здіймаю мій кубок за їх повернення!
Іван лише кивнув головою і пригубив свого келиха. Потім мовчки подивився в очі Тицевському, очікуючи на продовження його балачок.
– Прошу, полковнику, – поляк витяг з вогню смажену зайчатину і одну зі шпаг подав Івану. Той прийняв її й уп'явся в соковите м'ясо зубами. Зайчатина була чудовою. Не дивлячись на те, що Тицевський виїхав для виконання важливої місії, а не на полювання, його челядь, очевидно, встигла не лише вимочити у воді м'ясо впольованих звірів, а й натерти його спеціями і підготувати до смаження.
– Гарне м'ясо, – прокоментував Богун.
– О, це так, – погодився Тицевський. – Рецепт, за яким воно приготовано, мій кухар тримає в секреті, тож можу з гордістю сказати, що такої зайчатини пану полковнику їсти ще не доводилося.
Тицевський скоро запропонував випити ще по одному келиху, потім ще. Він розхвалював приготовані кухарем страви, за найменшої нагоди і без неї пускався у спогади про минулі роки, коли Україна була частиною Речі Посполитої, Військо Запорізьке вірою і правдою служило короні. Згадував роди православної української шляхти, такі як Острозькі, Вишневецькі, Киселі й Тишкевичі, що залишилися вірними королю навіть серед цієї війни. Жалкував про втрачених у боях видатних людей, як з боку Польщі, так і козаків, досить щиро зітхав і робив трагічне обличчя, вимовляючи їхні імена. Богун слухав, лише час від часу відпускаючи короткі репліки, з яких неможливо було зрозуміти його ставлення до витіюватих тирад Тицевського.
Нарешті трапезу було закінчено. Іван дістав люльку і запитливо подивився на ротмістра.
– Ну от що, пане ротмістре, давай перейдемо до справи. Хто тебе до мене прислав і з якою метою?
Тицевський одразу ж змінив тон з мрійливо-пафосного до ділового:
– Пан полковник – людина надзвичайно прониклива. І це мене не дивує. Минулого разу, коли ми зустрічалися, він був, якщо мене не зраджує пам'ять, сотенним хорунжим. Тепер переді мною сидить надзвичайно популярний у війську полковник, котрий не раз мав під своїм перначем реґіменти, складені з кількох полків, і навіть обирався наказним гетьманом усього війська. Блискуча кар'єра, пане Богун. Я маю запропонувати тобі дещо.
– Від чийого імені?
– Що ж, буду відвертим з тобою. Хоча, у свою чергу, буду вимагати не меншої відвертості. Ми домовимося?
– Я можу або вислухати тебе, ласкавий пане, або повертатися. Ніяких вимог з твого боку. Отже? – Іван поправив підшоломник і взяв з колоди місюрку, демонструючи готовність припинити розмову.
– Добре! – замахав руками Тицевський. – Я згоден, ніяких обіцянок.
– Хто прислав тебе до мене? – повторив Богун дещо нетерпляче.
– Імена тих людей надто відомі, щоб промовляти їх. Можу сказати, що результати мого посольства очікують у Варшаві. В резиденції коронного канцлера Речі Посполитої.
– А це вже цікаво! – криво всміхнувся Богун. – Чого ж ясновельможні хочуть від мене?