– Чи пан каштелян особисто не вмовляв доручити йому слідкувати за реблізантом Богуном, завіряючи мене, що знайде на нього протягом тижня компромат, достатній, аби передати лотра у руки ката? – грізно глянув на Славинського Ян Казимир.
– О, так, ваша величність, мої люди не сплять ані вдень, ані вночі, вони…
– Але мені байдуже, коли відпочивають ваші невдахи-шпигуни! Чи, може, Богун покинув бути ворогом Польщі, що вдало робив усе життя? Може, він обстоює інтереси корони?
– Але все схоже на те, – розвів руками Славинський. У відповідь Ян Казимир лише розреготався.
– Напівбожевільний старий, шкапа, годна на те лиш, аби здерти з неї підкови! – кричав він в обличчя переляканому Славинському. – Чи відомо тобі, що майже всі землі, що їх було зайнято корпусом Богуна, тепер палають у вогні повстання? Що в містах, котрі, як нам доповідали, захоплював Богун, гарнізони не лише залишено в живих, у них навіть не відібрано зброю. Тепер та зброя спрямована нам у спини! Геть з очей моїх! Я позбавляю вас уряду брестського каштеляна! Мені не потрібні божевільні старі, котрі не помічають нічого далі свого носа. Я маю намір припинити життєвий шлях Богуна. Досить терпіти його зухвальство!
Опустивши голову, серед тиші, особливо дзвінкої від того, що панувала вона серед повного людей шатра, пройшов Славинський до виходу з намету, ступив у морозний вечір. Зробив лише кілька кроків, минаючи вартових жовнірів, зайшовся кашлем і впав. З рота йому відкрилася кровотеча, і за хвилину життя покинуло сумлінного служаку. Помер, як пес біля ніг свого господаря, не витримавши розпуки від того, що господар вигнав його, не зглянувшись на роки вірної служби.
V
У наметі був хтось сторонній, тож Іван, прокинувшись швидко й нечутно, натренований роками бойового життя, намацав під подушкою руків'я пістоля. У темряві клацнув курок.
– Кому зобов'язаний пізнім візитом? – запитав він у темряву.
У відповідь морок у дальньому кутку, за кількома складеними одна на одну литаврами і вішалкою, де Іван вішав зайвий одяг, зарухався, й почулось обережне шарудіння.
– Тихо стій! – Іван рвучким рухом наставив зброю у напрямку руху й звівся, сівши на постелі. – Не примушуй пороховим димом повітря в наметі псувати.
– Не стріляйте, пане полковнику, – долинув нарешті напружений шепіт. – Свої!
– Що ж то за такі свої, що, немов злодії, скрадаються? – Івану голос видався знайомим, але зброї він не опустив. – Підійди ближче, погляну на тебе… і дивись мені!
До того, як невідомий показався в колі примарного світла, що його давала крихітна лампадка під образами, з вулиці почулися стурбовані голоси, й скоро на порозі з'явилася постать сотника Совенка – мовчазного й підозрілого коротуна, що його було призначено командувати особистою вартою Богуна за настирливими рекомендаціями Тетері.
– У вас усе добре, пане наказний? – повів той носом, звикаючи до темряви, котра була у наметі.
– Так, сотнику, – невдоволеним голосом відказав Іван. – І було б ще краще, якби ти не вдирався до мене й не заважав відпочивати.
– Пробачте, – Совенко знітився або зробив вигляд, що знітився. Намагаючись не привертати уваги Івана, він крадькома роздивлявся в шатрі. – Мені доповіли, що у вас чути якісь голоси, і я…
– І ти, чорт забирай, заскочив сюди без дозволу, щоб подивитися, хто тут розмовляє?!
– Але ми непокоїмось, пластуни Брюховецького…
– У мене в наметі?
– Я не те мав на увазі, ваша ясновельможність, – поспішив виправдатись сотник. – Годину тому в обозі двох вартових зарізали, я думав…
– Ти думав, що я з ними заодно?
– Що ви, я…
Іван вдав, що не на жарт розлючений:
– Мені здається, сотнику, такі події, а точніше, їх недопущення входить скоріше у твою компетенцію, аніж у мою! Щоб до ранку були знайдені винуватці вбивства, особисто доповіси!
– Слухаю, вашмость!
– Пішов геть.
Совенко, картаючи себе за недалекоглядність, вискочив надвір. З усього, що він з'ясував, було лише розуміння: цієї ночі йому поспати не доведеться. Ех, і потягнув чорт його за язик розповісти про порізану варту. Хіба то перший чи останній випадок з тих пір, як вони підійшли до Глухова і опинилися майже у прямій видимості полків Брюховецького й Ромодановського?
Деякий час Іван мовчав. Потім повернувся у куток і поманив стволом пістолета.
– Іди сюди.
З темряви нечутно вислизнула одягнена у вивернутий хутром назовні овечий кожух людина. Придивившись пильніше, Богун зрозумів, що обличчя гостя і навіть його долоні були щільно вимащені в багнюку.
– Доброї ночі, пане Іване! – почувся бадьорий шепіт.
– То ще не відомо, чи вона тобі добра. Кажи, хто такий, чого хочеш від мене?
– Та чи не признали мене?
Іван придивився до обличчя прибульця пильніше. Грязюка на ньому, а також примарне світло лампадки робили таку спробу приреченою на невдачу.
– А хто тебе впізнає, хіба такі чорти, як ти сам.
– Охріменко я! Микола! – гість тихцем засміявся. – Ох і нелегко до вас потрапити!
Богун підхопився, взяв прибулого за плечі й нахилив до лампади. Навіть спотворене грязюкою усміхнене обличчя Миронового онука він не впізнати не міг.
– Тю, то я не помилився, коли казав, що ти чорт! Звідки ти, чому таким чином?
Охріменко зітхнув і вказав на похідне ліжко, де щойно спав Богун.
– Усе розповім. Ви, ясний пане, лягайте, а я неподалік, у темряві присяду, тоді й пошепочемся. Надто вже у вас вартові знаттєлюбні.
Богун ліг на постіль, закинувши руки за голову, і впер погляд у темну стелю шатра.
– Звідки ти, з Вінниці? Тебе Ганна прислала? Як вони? – мимоволі вихопились запитання, котрі пекучим болем засіли у свідомості ще відтоді, як за ним зачинилися двері каземату в Мальброці. (Тетеря, пославшись на брак часу, не дозволив йому бодай на кілька днів відлучитися додому.)
– Не знаю, пане Іване, давно їх не бачив. Ще відтоді, як за вами вирушив у Литву. Коли вас заарештували, я спочатку думав додому повертати голоблі, та не довелось. Так і воюю до цієї пори.
– Стривай, здається, ти був з нами, коли напали ляхи! Але мені казали, що вас усіх вбито!
Охріменко стиха зітхнув.
– Не всіх, вашмость. Шестеро нас врятувалося. Погнали коней на схід, думали на Запоріжжя… Але то довга байка. Одним словом, з Брюховецьким я.
На хвилину запанувала мовчанка.
– Ось тобі й маєш, Миколо, – нарешті озвався Богун. – Розвела-таки нас доля по різні боки війни, довелося ворогами побути. То ті вартові, що про них Совенко казав, твоїх рук справа?
– Моя робота, – схилив голову Охріменко. – Так потрібно було, пане Іване. Не міг інакше, повірте.
– Немає за що вибачатися, війна йде. Кажи краще, навіщо прийшов. Я так розумію, не заради привітань ти в нашому таборі.
Микола хитнув головою і поліз за пазуху.
– Так, справа в мене. Важлива справа, пане Іване. Лист від Брюховецького.
Богун у темряві посміхнувся. Він ніколи не мирився з пихатим Брюховецьким, тож те, що той власноруч прислав йому листа, промовляло про немалу скруту лівобережного гетьмана, котрий змушений був слати листи у ворожий табір, та ще й до людини, котру завжди мав за свого прихованого ворога. Іван встав, підійшов до опущеної відлоги шатра і кілька хвилин слухав, що відбувалося зовні. Окрім тихих голосів вартових біля недалекого вогнища, напівсонного іржання коней та приглушених вигуків Совенка, котрі чулися з боку обозу, нічого не порушувало спокою сплячого табору. Він підійшов до столу, запалив каганець і сів у крісло.
– Давай листа, – коротко кинув Охріменкові. Той швидко подав клаптик паперу, від якого тхнуло болотною тванню, і ступив у затінок. Богун розвернув послання. Кілька хвилин мовчав, пробігаючи його очима, після чого підніс до язичка полум'я над каганцем і спалив, задумливо поглядаючи на те, як жовтувате полум'я неохоче їсть вологий папір. Притоптав ногою недопалки.
– «Як Каїн на Авеля, як звірі, що не пам'ятають рідних своїх…» Гарно складає пан Брюховецький. Тільки хто тут Каїн, а хто Авель? – зітхнув він, задумливо поглядаючи на Охріменка. – Приблизно таких слів я й очікував від Брюховецького: Україна, здобутки Хмельницького… Але чим він кращий од Тетері? Той одного ката веде, Брюховецький іншого. І він чекає, що я, ризикуючи власним життям, підтримаю його? Я не вважаю його тим, хто справді потрібен Україні.