– Тпру, вашмость, мостивий пане! – досить відчутно смикнув він за мотузку. – Прийшли! Вибачай, пане сотнику, що вони шапки не знімають. Загубили десь.
Довкола зареготали, залишався похмурим лише Богун. Пилипенко відчув, що вчинив щось не те, хоча й не здогадувався, що саме.
– Я ось бранця привів… Мій бранець, але якщо… З коня от збив. Коня жаль, сконав сердешний, – він кинув на Богуна нерішучий погляд.
Іван придивився до полоненого. Щось в обличчі того здалося йому знайомим. Господи! Невже сам Калиновський? Він бачив його мигцем, ще й кілька років тому, коли був разом з полковником Крутієм у Кракові за якимись полковими справами. Але щось підказувало: це Калиновський і ніхто інший. Доля підкинула жорстокий пасаж гордовитому магнату.
Бранець почав потроху опам'ятовуватись. Він підніс до обличчя зв'язані руки і спробував ними стерти змішану з кров'ю грязюку.
– Пилипенко, я хочу викупити твого бранця.
Пилипенко ніяково посміхнувся:
– Як можна, батьку? Так бери!
– Розв'яжіть його, – кинув козакам Богун.
Пилипенко швидко витяг з-за очкура ніж і полоснув ним по путах. Калиновський мовчки почав потирати затерплі руки.
– Прошу пана вибачити моїх козаків за прикре непорозуміння. Вам зараз же нададуть допомогу і дадуть води змити бруд, – звернувся Іван до нього.
Калиновський мовчав, лише позирав перед собою мутним поглядом. Важко було зрозуміти, чи він все ще не може оговтатись після падіння з коня і обіймів Пилипенка, чи просто не хоче розмовляти з тими, кого вважає двоногим бидлом.
– Що ж, – знизав плечима Богун, – пана ніхто не примушує долучатися з нами у діалог. Усе ж ви повинні прийняти від нас допомогу, адже я не можу припустити щоб ви постали перед гетьманом Хмельницьким у такому кепському вигляді… Допоможіть панові коронному польному гетьману!
Навколо запанувала неймовірно дзвінка тиша. Нарешті, опам'ятавшись, Михайло Нечипоренко махнув головою кільком козакам, і Калиновського, підхопивши під руки, повели до Іванового шатра. За кілька хвилин відшукали напівсонного послушника Гавриїла, який, окрім писарства, допомагав пораненим і хворим у сотні. Повільним кроком, склавши руки перед собою і схиливши голову, Гавриїл зник у шатрі. Лише тепер Богун дозволив собі посміхнутися. Його смішив вигляд Пилипенка, який був схожий на великого дворового пса, котрого щойно добряче побили власні ж господарі.
– Ну, чого сумуєш? – запитав він у велетня.
– Та я… Не знав, батьку!
– І що лицареві навіть у полоні повинна віддаватися пошана, гідна його імені, теж не знав?
– А звідкіля я мав знати! – спробував захиститися Пилипенко. – Ех, коня шкода! Добрий у лядського гетьмана кінь був!
– За конем шкодуєш?
– За ним!
Іван помислив і махнув рукою. Яке він мав право вимагати дотримання кодексу лицарської честі від простого селянина, котрого такі лицарі, як Калиновський, принижували, відбирали плоди його важкої праці і людську гідність?
– Не сумуй, Мироне. За такого бранця Хмельницький золотом заплатить. Зможеш кращого купити, аніж під гетьманом був.
Пилипенко, хоч як йому було ніяково, вчув у словах сотника корисну інформацію:
– Золотом?!
Козаки, котрі обступили їх ще з часу появи Калиновського і мовчки стояли, вражені всім, що відбувалося, тепер голосно зареготали.
– Золотом, – і собі засміявся Богун. – Жовте таке, з нього ще гроші роблять.
Через півгодини Мартин Калиновський у супроводі Богуна і його вірного осавула крокував до середини козацького табору, де розмістилася ставка Хмельницького. Тепер пан Мартин мав дещо кращий вигляд, аніж у хвилину, коли його вперше після закінчення колотнечі побачив Богун. Обличчя польного гетьмана, хоча й добряче подряпане, було вимите, а голову перев'язано чистим полотном. Навіть з шитого золотом кармазину гетьманського каптану чиїсь дбайливі руки трохи стерли бруд і криваві сліди. Калиновський уже цілком опам'ятався і йшов твердим кроком, дещо подавшись уперед, немов йому доводилося долати сильні удари вітру. Він так і не промовив жодного слова у відповідь на запитання Богуна, хоча й терпляче очікував, доки закінчить перев'язку рудий послушник, який поспішати не міг від природи.
Хмельницького Іван побачив здалеку. Гетьман сидів верхи, з булавою в руках, під хоругвою і бунчуком, що їх утримували хорунжий і бунчужний. Трохи позаду Богдана-Зиновія завмер великий почет з генеральної старшини, бунчукових товаришів і охорони. Попереду, у кільці озброєних мушкетами козаків, стояли люди, яких Іван з відстані не міг роздивитися. Там, очевидно, відбувалося щось урочисте. Богун пішов швидше.
Наблизившись до гетьманського почту, Іван, нарешті, зрозумів, що там відбувалося – Хмельницький оглядав полонених рейментарів розбитого коронного війська, які стояли перед ним без зброї, але при повних обладунках, у розшитих золотом лундишах і кармазинах, бобрових і видрових шапках або в блискучих шоломах. Богун зробив осавулу знак зупинитися і сам завмер, дослухаючись до того, що говорив Хмельницький.
– Не я винуватець того, що відбулося з вами, шановне панство, – почув Іван незабаром, – ви ж самі і призвели Річ Посполиту до катастрофи, залишивши державу без війська, оголену перед багатьма загрозами з-за кордону. Бог свідок – я писав десятки листів. Я благав, чуєте, слізно благав: поверніться обличчям до козацтва! А що ж ви? Ви сміялися мені в очі! Тоді, на сеймі, коли я приїхав шукати захисту у вас для себе і народу козацького від несправедливості і утисків. Нині я бачу багато облич з тих, що шипіли на мене у стінах сенату. Але тепер ці люди не сміються. І я розумію, чому. Вони побиті мною, хоча не вважали за потрібне мене послухати. Вони мої бранці, хоча ще вчора нахвалялися розігнати моє військо канчуками, а мене на аркані притягнути у Варшаву, де скарати на горло серед ринкової площі.
Раптом наперед виступив невисокий літній шляхтич з рудим волоссям і нездорово-жовтавою шкірою на обличчі, у якому Іван впізнав Миколая Потоцького.
– Мовчи, хлопе! – різким голосом наказав він. – І злізь з коня! Перед тобою стоїть найуродзонніша шляхта Речі Посполитої!
Хмельницький подивився на Потоцького спокійним поглядом.
– У своєму війську я наказую, і аж ніяк не мені, – спокійно відповів він.
Потоцького аж затрясло.
– Смердючий хлопе! Клянуся Святою Дівою ченстоховською: я примушу тебе пожалкувати про все!
– Не думаю, пане Миколаю. Ти вже спробував.
Потоцький у відповідь засміявся каркаючим сміхом:
– Ти хочеш сказати, що мене переміг твій набрід, за яким плачуть палі в покинутих ним маєтностях нашого панства? Чи, може, жменька запорожців, котрі пішли за тобою лише в надії на здобич, як звикли чинити завжди і всюди? Знай же: лише вороги Христові поки що стали на заваді справедливій карі впасти на твою тричі прокляту голову. Але татари не будуть одвічно з вами, скоро, дуже скоро ви почнете чвари у власному таборі, і тоді я поквитаюся з вами. Навіть тепер, коли ви все ще разом, а хан схильний порушити домовленості про мир з Польщею, чим же ти заплатиш за тисячі татарських кіннотників, які подарували тобі перемогу, голодранцю?! Вони не вдовольняться пустими розмовами про волю і панство на землях України! Вони розуміють лише одну мову – дзвін золота!
Хмельницький раптом натрапив поглядом на Калиновського, який стояв неподалік від нього, проміж Богуном і Нечипоренком.
– Я бачу, пан Калиновський теж не погордував нашим негустим товариством, – ледь-ледь посміхнувся він. – Це ти, Богуне, запросив значного пана до нас на розмову?
– Мої козаки, батьку, – вклонившись, відповів Іван.
– Це вони добре дбають. Їх буде нагороджено. Що ж, пане Мартине, приєднуйтесь до шановної шляхти, я з цікавістю вислухаю і ваші враження від минулої битви.
Калиновський не відповів. Лише рушив уперед, відіпхнувши плечем Нечипоренка, котрий стояв у нього на шляху, і зайняв місце поряд з Потоцьким. Сміливо поглянув в очі Хмельницькому. Той кілька хвилин мовчав, очікуючи на можливі слова польного гетьмана, але, не дочекавшись їх, перевів погляд на Потоцького.