– Але заради Марії Магдалини, панове, повертайтеся назад, доки спроможні будете швидко наздогнати мій обоз. Тепер поява під Костянтиновом відділу війська, який налічує менше тисячі жовнірів, то є самогубство! Повертайте навіть якщо врятувати Осинського буде неможливим!
Полетіли в бій уславлені польські важкі комонники, взяли списи напереваги і вдарили в козацькі порядки, котрі ще не встигли як слід окопатися після переправи. Ледве не скинули назад у річку кривоносівців, викликаючи посмішки на обличчях ландскнехтів Осинського, які вже готувалися прийняти смерть в нерівному бою. Навіть трофеї захопили поляки. Ті п'ять невеличких гармат, дві шмигівниці і дві фузеї, що про них з таким телячим захопленням писали пізніше у своїх діаріушах підлабузники князя, подаючи незначні успіхи в окремих епізодах програної загалом битви, як значні успіхи стратега від Бога, краси та гордості польського воїнства і всемірного патріота Речі Посполитої. Звичайно, немає в тих діаріушах жодного слова про те, що атаки гусарії так і не змогли скинути козаків із зайнятого ними плацдарму на польському березі Случі, а дуже скоро було підтягнуто вози і утворено ваґенбурґ, після чого штурми кінноти князя стали неможливими. Почалась безжалісна різня жовнірів бідолахи Осинського, котрий, як і належить шляхтичу, прийняв бій, не звертаючи уваги на своє невигідне положення і мізерні шанси зберегти полк після відходу гусарії до основних сил. Заграв лишень жовнами, коли почув про розпорядження Вишневецького відіслати до обозу і ту незначну артилерію, що її мав для захисту своїх приречених на смерть жовнірів. І кинувся в бій на чолі каре мушкетерів…
Коли залишки побитого козаками Кривоноса полку польської піхоти кинулися навтьоки, Ярема Вишневецький відчув страх. Добре прихований від сторонніх, непомітний назовні, але великий, звірячий страх. Невже він буде змушений заплатити за катування зрадженого ним народу вже сьогодні?! Невже саме ці болотисті, порослі верболозом і чагарниками береги річки стануть останнім, що бачив він у своєму не такому вже й довгому житті? Ні, він не хоче того! Він повинен ще поборотися хоча б у майбутньому, взявши себе в руки і відновивши втрачені сили!
Але страхам князя не було суджено справдитися. Кривоніс не мав на меті продовжувати битву і переслідувати ворога, який був розбитий, не прийнявши битви. Він залишався під Костянтиновом, спокійно позираючи через далекозору трубу на метушливий відступ польського війська. А через тиждень перші реґіменти Вишневецького вже підходили до Збаража, ніким не зупинені, але без особливих причин гордитися своїми діями на Поділлі.
III
Іван Богун поглянув у небо. На низькому свинцевому обширі хмар не було навіть натяку на припинення надокучливого мілкого і холодного дощу, котрий ось уже третій день поливав Пилявці, де-не-де пожовклий ліс на пагорбі і величезний козацький табір над Случчю. Вересень цього року видався на диво дощовитим і вогким. Богун щільніше замотався в козячий кобеняк, з довгих чорних ворсинок якого скрапували прозорі дощові краплини, і поїхав табором далі. Землекопи, котрі були змушені в таку погоду працювати на валах, скидалися на заляпаних грязюкою і глиною чортів. Хрипко лаялися, коли не вдавалося підпалити просяклий водою трут і запалити люльку, або коли послизнувшись, падали в глибокі баюри під окопом і продовжували працювати. З боку полкових кабиць несло вітром клапті диму від сирих дров.
– А бодай йому грець! І щоб ото клятий чорт у своєму пеклі чарки смоли не випив, за те, що чесних людей у баговинні тонути примушує! – Іван зміг упізнати велетня Пилипенка не так з виду, як завдяки його голосу – низькому і басовитому, наче ревіння бугая. – Пане сотнику, приймай роботу. Вали два сажні, дерев'яні «кобили», фоси, вовчі ями… Усе, як і повинно бути. Тільки щоб не змило чортовим дощем усю ту нашу роботу!
Після таких слів Пилипенко зігнувся під цебро, з якого Коваль поливав йому вмитися. Хвилину голосно пирхав і відпльовувався, швидко змиваючи з голови, плечей, спини і живота брудні струмочки перемішаної з водою глини.
Богун оглянув дільницю окопу, за будівництво якої відповідали козаки його сотні. Окоп був ладний і високий, посилений дерев'яними колодами, із зовнішнього боку досягав висоти майже чотирьох сажнів завдяки глибокому рову, на дні якого вже було повно мутної дощової води. Численні хитромудрі коли, засіки, хижо загострені «кобили» робили його зловісним для будь-кого, хто б наважився лізти сюди і робити спроби вибити звідти добре озброєних вогнепальною зброєю козаків. Позиції десятка важких польових гармат було дбайливо обладнано за останнім словом європейської фортифікаційної науки – прикриті масивними щитами, з бійницями, котрі зачинялися під час заряджання гармат, із захищеними від вологи і вогню порохосховищами, з талями для закочування в жерло ядер. Пилипенко мав рацію, все обладнано, «як і повинно бути». Вкриті брудом не менше за Пилипенка, козаки сходили з валу, складали на купу інструменти і як могли намагалися відмитися від бруду.
– Михаиле! – покликав Іван осавула.
– Так, пане сотнику, – Нечипоренко поспішав звідкілясь у супроводі писаря Гавриїла, котрий тримав у руках довгого мідного каламаря і загорнутий у телячу шкуру сувій паперу.
– Накажи видати козакам по чарці з моїх запасів, заслужили… Нечипоренко, не переймаючись довго наказом, одразу ж передоручив його Ковалеві:
– Чув, Іване? Ну то й виконуй. Ти кашу вариш, тобі й горілку ділити.
Коваль без зайвих слів почимчикував до обозу. Козаки схвально загомоніли.
– Ти звідкіля? – подивився Богун на осавула.
– Від Нечая. Він по тебе джуру присилав, а тебе не було, вали обдивлявся, то я за тебе.
Іван посміхнувся і зіскочив з коня, якого одразу ж відвів убік джура.
– Ну, в скромності тобі не відмовиш!
Нечипоренко дещо знітився, але лише на мить.
– Так справа така, що й я можу вирішити, чого пана дарма турбувати?
Богун засміявся і плеснув Михайла по плечу:
– Вивернувся, як завжди. Ну добре, йдемо до намету, пообідаємо. Там і доповіси, що до чого. Ти, пане писарю, теж приєднуйся.
Осавул двічі себе запрошувати не примусив. Швидко покрокував за Іваном, оминаючи рудуваті від розчиненої у воді глини калюжі, позаду нього потюпав зодягнутий, як завжди в довжезний підрясник і опоясаний мотузом Гавриїл.
Намет видався після безрадісних і гнилих пейзажів верхом затишку і комфорту. Богун пожбурив у куток промоклого кобеняка, відчепив від очкура шаблю і сів за стіл, на якому джури вже розставляли страви до обіду. Його прикладом скористалися й Нечипоренко з писарем. Іван і Михайло швидко випили по чарці горілки, від якої відмовився писар, і почали сьорбати щедро затовчений м'ясом куліш – Іван звик про всі справи розмовляти не на голодний шлунок. Після кулішу джури подали печеню з вепра і срібний кунган зі старим медом. Іван наповнив свій і Михайлів кубок темним густим вином і поставив кунган на стіл.
– А ти наїдайся, пане писарю. Ти в нас людина вчена, тобі головою думати потрібно, тож мозок не повинен відчувати мук тілесних. Від голоду в тому числі.
Гавриїл нічого не відповів, продовжуючи флегматично жувати куліш – в його полумиску було ще майже все з того, що подали на початку. Але звиклий до такої поведінки писаря, Іван не затримав на ньому уваги. Після другої і третьої чарки наказав прибирати зі столу. Нарешті прокинувшись, Гавриїл похапцем досьорбав куліш і, героїчно відмовившись від вепрятини, сказав:
– Муки тілесні ніщо в порівнянні з муками душі заблудлого грішника, тож краще голод. Але я цілком згоден з паном сотником: справа, яку кожен з нас виконує в міру сил своїх, потребує харчу не тільки для душі, а й для тіла.
– І я з вами згоден, святий отець, – приховуючи посмішку, захитав головою Нечипоренко.
Богун запалив люльку від поданої джурою скіпки.
– Ну добре, розповідай, Михаиле, за чим пан Данило до себе кликав?
Нечипоренко хитнув головою і видобув із-за пазухи аркуш паперу.
– Ось, маєш наказ з печаткою полковника Нечая разом з ним рушати у пилявецький замок на військову нараду, що її гетьман збирає в себе перед початком битви.
Іван пробіг очима листа.
– Добре, буду, – сказав перегодом.
До Нечая Іван прибув за чверть години до призначеного часу. Згадавши про прохання полковника заходити без доповіді, хитнув головою на знак привітання вартовим козакам, відкинув відлогу і ступив до намету.