40-річний ювілей творчої діяльності. Горе
У 1913 році Галичина дуже пишно святкувала сорокаріччя творчої діяльності Івана Франка, хоча письменник був категорично проти будь-якої бутафорщини. Він навіть навідріз відмовився сісти у Львівській філармонії у приготовлену для нього окрему ложу із золотою лірою, а вибрав скромне місце у другому ряді партера. У відповідь на прохання перейти у відведене йому почесне місце І. Франко роздратовано відповів: «Я лише пастух свого народу, і така ложа не для мене…» Дочка згадувала: «Татові очі на хвилину втратили той сумовитий вираз, але моє серце стискалося від болю, коли я дивилася на його безпомічну, тендітну постать. Це вже не був той могутній орел, який ширяв понад рідною країною, який піднімався духом своїм все вгору й угору. Це вже не був той провідник каменярів, який сильною рукою ламав скелю. Це був знесилений змаганнями, прибитий горем велетень. Хоч він і вийшов на сцену подякувати громадянству за влаштоване для нього свято, але це не була та сильна промова, яку він виголосив на першім ювілеї. Тепер це були тільки тихі слова подяки».
У цьому ж році сталося велике горе в родині Франків – помер старший син Андрій.
Після смерті первістка стан здоров’я Ольги Федорівни так погіршився, що Іван Франко змушений був віддати її до шпиталю для психічнохворих. Однак у лікарні їй не ставало краще, спілкування з іншими хворими навіть погіршило її здоров’я. Дочка Ганна писала: «Мама гірко плакала й просила взяти її назад додому, обіцяючи бути спокійною. Далі нарікала на знущання сестер і прислужниць, але потім почала говорити без зв’язку, її очі загорілися й неспокійно забігали; нас вивели. Ці побачення переходили наші сили, й ми стали просити й настоювати, щоб тато взяв її назад із шпиталю додому».
Щоб якось покращити матеріальне становище сім’ї й відпочити від негараздів, Іван Франко вирішив влаштувати в країні творчі вечори, на яких читати «Мойсея». Супроводжувати себе він попросив доньку Ганну. Поема «Мойсей» була улюбленим твором І. Франка, він читав її тихо, але чітко й виразно, тримаючи увагу аудиторії. Задум поета виявився вдалим: І. Франко назбирав коштів, з яких був утворений фонд, що мав забезпечити йому та родині скромне, але стабільно забезпечене життя.
Діти
Андрій – первісток письменника. Народився 16 липня 1887 року. Хрестили його в православній церкві Св. Георгія. Миропомазав його отець Воробкевич, син відомого поета й священика Сидора Воробкевича. Хрещеними батьками новонародженого були відома письменниця і прогресивна галицька діячка Наталя Кобринська та син київського генерала Сергій Деген.
Ріс Андрій хворобливим хлопчиком. Батько дуже любив свого первістка. Пишучи листи до дружини Ольги, завжди питав, як поживає Андрійко, любовно називаючи його Андрусик, Андрусь, Андрусько… Коли Іван Якович виїжджав у Карпати, брав його із собою, щоб свіже повітря благодатно впливало на здоров’я сина, а Ольга Франко часто літувала із сином у Болехові на запрошення української письменниці Наталі Кобринської. Одного разу, відпочиваючи в Карпатах, малий Андрійко потрапив у хвилі Білого Черемоша. На щастя, батько був неподалік й кинувся в річку і врятував свого улюбленця.
А лиха доля й далі переслідувала хлопчика. Під час літнього відпочинку в Нагуєвичах один із сільських хлопчаків кинув в Андрія каменем і поцілив у голову. Йому надали першу допомогу, рана швидко загоїлась, але з того часу в Андрія почала боліти голова. Це призвело до епілепсії. Ганна Франко-Ключко писала у спогадах: «Одного разу вечором ми верталися додому. Андрій біг попереду. Нараз вискочив із-за плоту жидик, кинув великим каменем і поцілив Андрія простісінько в голову. Андрій упав на землю безпритомний, обіллятий кров’ю. Тато заніс його додому, покликав лікаря. Згодом рана загоїлася, й здавалося, що горе проминуло. Та так не сталося – в мозку залишилася травма, і під її впливом бідний Андрій після кількох років дістав тяжку невиліковну недугу – епілепсію. Ця його хвороба наповнила жахом наші дитячі серця, прибила важким горем тата й особливо маму, Андрій був улюбленою дитиною мами: тихий, спокійний, добрий і слухняний».
Після закінчення гімназії Андрій в 1906 році вступив до Львівського університету на відділення класичної філології. Коли у батька паралізувало руки, син став його найвірнішим помічником, його руками. Він перегортав сторінки книжок, які читав батько, писав листи, робив виписки, записував з уст письменника нові твори, супроводжував батька в поїздках.