Раз спинилися, менший кудись пішов і приніс напарнику й Іванові хліб з повідлою, ковбаси кусочки та пахучий гарячий напій у паперових стаканчиках. Напій був гірким, але Іван побоявся не пити.
Невдовзі по тому Іван все ж не витримав і жалібно попросив:
— Мені б до вітру…
— К какому єщо ветру? — той, що за кермом, нижчий.
— Ну, человек, відімо, пос…ать хочет, — пояснив вищий.
— Тогда, может, на заправке?
— Ладно, останові, в лесу едем.
Поки Іван виходив з машини справляти малу нужду, між двома, із залізними сечовими міхурами, відбувся такий діалог:
— Ген, ти чо-нібудь понімаєш?
— А ти, Олєжек?
— Нічево, блін. Он же дебіл-дебілом. Зачем єго вєзті в такую даль?
— Ну, відімо, зачємо-то надо. Мне наш начохрани по сєкрєту сообщіл, что указаніє із Москви прішло, от самого Брана.
— Фути-нути. Тогда дело другое. Тому, конечно, віднєй — кого куда вєзті. Может, он дєйствітєльно чо-то такое знает.
— Что?
— Ну, где клад какой-то зарит. Говорят, такіє придуркі нюх особий імєют.
— А учілка ета сельская говорила, что прошлой осенью к нім сама Таумі Ремпбелл, модель ета суперово-хреновая, прієзжала.
— Прям в ету задріпаную деревеньку?
— Ну да.
— I зачем?
— Да, вроде, тоже чо-то іскала. Череп какой-то, чо лі…
— С монєткамі, небось?
— Не знаю.
— Тогда здесь бо-ольшая загадка кроется.
— Да, скорей всего. Посмотрі-ка, не сбежал, чего доброго, наш олігофрен к єдроной бабушке?
— Да куда он убежит? Темно, как в чорной жопе. А он, к тому же, напуган до смерті.
Все ж вищий визирнув. І лайнувся.
— Да он, єго мать, штани снял і…
— С перепугу наверное… Ха-ха.
Таки привезли Івана. І після того, як він виспався на панському ліжкові, нагодували, та так, що ой-ой, кудись повезли і костюма блищущєго підібрали, навіть труси, майку і сорочку, у палікмахірській чуприну під йожика постригли, голову помили. Іван те все героїчно терпів, тико од мила, чи чо там, рідке таке, як у око втрапило, скривився і пирхнув, як кіт, коли ногу у воду встромлює. Дивувався Іван і раз по разу лякався, кіко ж то в тім Кийові машин і як одна з одною при такому стовпиську розминутися можуть.
Та найбільше боявся Іван, що котрийсь із височенних будинків, боязно навіть голову задирати (а їх у Кийові тьма-тьмуща), захитається і на нього, Івана, впаде. Ото буде гуркоту і копоті. Більше, ніж коли старої Клицихи хату розбирали. Голову в плечі втягав і благав Бога та Івана-заступника, абись одвернув тую напасть.
Ще один сурйозний високий дядько кудись його тоже звозив. Посольство, казав. Іван мусив довго там у калідорі сидіти. Високий вийшов повеселілий.
— Всьо, єсть візочка. Да, Бран везде, відать, авторітєт крупняк. І в Єгіптє, небось, дєлішкі проворачіваєт, і в Нігерії етой. От самого презідєнта тамошнего, слишь, мужик, прішло указаніє тібє візу срочно оформіть да видать. Чо ж ти за персонаж такой? А?
— Я не знаю, — чистосердечно признався Іван.
— Лади, ми тоже умеем держать язик за зубамі, — похвалив дядько.
Повезли Івана в машині того дня далеченько, як виявилося, туди, звідки самольоти літають. Ух, ну й величезні, ну залізні птиці, як же вони в небо, такі важезні, злітають і не впадуть? А таки злетіли! І земля за вікном кудись попливла, і зробилися маленькими, іграшковими будиночки, а люди мурашками стали. Іванові було страшно до неймовірності, холоділо у грудях і пекло внизу живота. Тамечки й потекло щось (Іван захвилювався, та пригадав чудернацьке слово «памперси») на оте, чо йому до трусів уклали.