Выбрать главу

Потім вона заспівала — довго, протяжно й Іван собі заспівав: «Ой, у лісі калина, комарики-чубрики, калина». І відчув — добре йому стає, добріше й добріше, й уже ладен навіть на цій низнакомій, ще темнішій за Таумі, дівці женитися. Тико, як вона прутня взялася мастити та мити, то очі заплющив — таки їй-бо встидно. А дівка тая у довгій балії дістала подушку із пахучої трави звідкись збоку, підклала Іванові під голову, а тоді… тоді сіла на його прутня. Іван аж скрикнув з несподіванки, а вона… вона й почала гоцати.

Так Іван з поліського села Кукурічки у Африці чоловіком став. Потім було у них кохання на килимові в другій кімнаті шатра, сон і серед ночі просипання од пестощів, після яких дівка сперлася ліктями на килима, й Іван, о диво, збагнув, куди вона його запрошує.

Вранці Іван проспав усе на світі — і схід сонця, і навіть його шлях до середини неба. Будити його не сміли. А коли прокинувся, дівчини поруч не було. Іван її більше ніколи й не побачив. Було трохи сумно, али й радісно, що женитися не тре. Хай, може, ще й у Кукурічки вернеться. Тилько, побачивши Таумі, соромливо відводив очі. Отако їй ізмінив. Отака придибенція. А далі було три дні, коли його по селах та по просторах, він уже знав, що то зветься савана, повозили. Мамо рідна, а звірини він побачив — і рогатої, і смугастої, з довжелезними шиями, що, здавалося, голова до неба дістає. Ну, і биків тутешніх, і звірюк лютих, що у воді бабляються та здалеку оком, налитим кров’ю, на Івана косують. І птиць на ногах довгих, довгіших за боцюнячі лапи.

Таумі, спостерігаючи за тим, як реагує Іван на звірів, раділа й собі, що привезла сюди цю велику дитину.

У якімсь місці їхній кортеж спинився край села під великим могутнім деревом, яке й п’ятеро чи й десятеро людей обхопити не могли б. Казали, начеби бабою великою дерево зветься. Дивина! Чоловіки лягли на траву, жінки — третя дружина короля, її родичка, принцеса і Таумі — присіли собі в коло, збоку. Іванові чомусь не лежалося. Він дивився на небо, по якому пливли дві одинокі хмаринки, на сонце, котре скочувалося з верхівки неба до схованої десь там, у ледь помітному серпанку, що випливав з-за густої-густої трави й серед того лугу рідких крислатих дерев. Іван звівся на ноги й подумав: чи те далеке дерево, що розставило крила-гіляччя, ніби от-от злетіти мало, як птах-орел, таке ж грубезне, як і це? Оно наче двері видніються у нього посередині. Я тико, доки люде дрімають, перепочивають, схожу туди й назад, сказав собі Іван.

Він ішов і йшов, далеке дерево віддалялося і наче кликало його за собою.

«Я таки дуйду, — подумав Іван. — Нима чо мене дражнити».

І дійшов. Дерево було ще більше, ніж те, під яким вони відпочивали. І мало всередині велике дупло. Іван заглянув у нього й побачив чиїсь очі. Злякано відсахнувся. Враз із дупла мимо нього з різким гортанним криком стрибнула волохата істота з довгим хвостом.

— Малпа, — здивовано проказав Іван.

Він вже хотів іти назад, бо ж невідомо, хто там ще в дуплиську ховається, як раптом відчув, що на нього хтось дивиться. Начеб збоку.

«Господи Боженьку, то ж, певно, якась звірина», — подумав Іван і все ж зирнув у той бік.

І остовпів. Перед ним серед високої трави стояв величезний звір з великою кучмою волосся довкола голови. Стояв і незмигно, трохи недобре, а трохи й зацікавлено тоже дивився на Івана. Трапилося так, що Іван бачив на картинках і в телевізорі різних звірів. Ну, наших — коней всіляких, вовків, лисиць там, ведмедів чужих, чудернацьких. Тигрів там, навіть зебр смугастих, ту ж пантеру, велику чорну кішку, яку йому Катруся Нюрчина показала після того, як він патрета Таумі приніс і взнав, що її чорною пантерою прозивають.

Бачив колись і лева в тілівізорі, тільки не знав, що то лев. Тепер він дивився й намагався пригадати, що ж то за звір йому на дорозі в Африці тій стрітився.

Лев теж дивився на людину. Йому вже не раз доводилося за не таке й коротке лев’яче життя стикатися із цими двоногими незрозумілими, на відміну від зебр чи антилоп, навіть слонів і бегемотів, звірами. Одні становили для нього, як й інших левів та левиць, загрозу, бо мали довгі, незрозумілі, але небезпечні речі, які викидали вогонь. А той вогонь, прудкий і гарчливий, приносив смерть. І це було несправедливо, адже істота на двох ногах була явно набагато слабшою за лева, та навіть тих же антилоп, на яких леви полювали і м’ясо яких було чи не найсмачніше. Двоногі не мали навіть таких гострих крутих рогів, які мали ті ж антилопи. То чому вони полювали й на левів? Хто навчив їх мати ті речі, хто подарував їм довгі палки, які викидають прудкий небезпечний вогонь? Проте більшість цих істот панічно боялася левів, і ще здалеку вгледівши їх, вони чимдуж кидалися втікати. Вони охоче віддавали левам ті території, на яких побували, навіть не пробували мітити їх. Але цей на двох лапах явно не боявся його, лева, царя звірів. Він з цікавістю його розглядав, не виявляв при цьому жодних погрозливих намірів. Як і ознак страху.