«Блін, тепер, може, і своє дєлішко встругнути можна буде, — подумав Геннадій. — Магазинчик там, барчик. А чим я гірший за того всраного Борика-льолика?» — пригадав свого сусіда по під’їзду. Згадав і ювеліра знайомого. Цікаво, на скільки камінчик потягне? А що, як на сотню тисяч зелененьких, а то й дві?
Він сів у джипа. Оглянувся. Іван мирно спав, не підозрюючи про експропріацію, яка щойно сталася. Іванові снився лев, який ішов вулицею їхнього села, підходив до їхніх воріт і стукав об них своїм волохатим лаписьком. Чогось волохатою була в лева лапа, як у ведмедя. Ну, Іван, зачувши той стукіт, левові гостинця виніс — шматок сала з бульбиною в лушпинні та яблуко, хотя й зимове, та велике і соковите. Гамайте, ваша царська лічность-вєлічность. Лев ті лагодзінки прийняв, став хрумати, аж виляски Кукурічками пішли. Потім облизався і сказав чисто людським голосом:
— Дєкую. Тико мені то, Іване, як муха псові, твоє снідання. Принеси-но путньої закусі, знаю, у тебе в коморі півбочки сала, не жмотяйся, ни кого-небудь, Лева, царя, пригощаєш. Та й випити не помішало б, га?
— Ну, сала я тобі принесу, — одказує Іван, — а самогоночки — звиняй, нє. Ми й не гонимо неї, хіба на велике свєто блєшкою розживемося. Ну, щоби так, для годиться, для мами. Та й ти, як уп’єшся, то ще хату нам рознесеш, оно які лапи і мордяка здоровенна.
— Я сумирний, Іване, — каже лев і підморгує, чисто тобі Маринин Женік. — А блєшка мені, як наперсток.
— Добре вже, добре, щося придумаємо, — каже Іван і блаженно уві сні посміхається. Слина у нього з рота тече. Сопе собі в теплій машині на м’якім сидінні.
«Ну, такий і не згадає про якусь там коробочку», — думає Геннадій, котрий саме оглянувся.
Він перекладає коробочку в бардачок. Да, дороги лишилося якийсь сотняк кеме.
Він і довіз Івана до Кукурічок. Од гостювання відмовився й навіть перекусити не захотів. До ночі вернутися тре, сказав. Всього доброго, шановні. Навіть руку Іванові потис. Але вернутися до столиці йому не судилося. На під’їзді до мосту через річку Тетерів машину раптом занесло.
«Блін, чого ж руки не слухаються, — встиг подумати Геннадій. — Дрижать, як в алкоголіка… Що за хирня, блін? Стомився за дорогу чи що?»
Машина стрімко покотилася вниз. Геннадій встиг ще розчинити двері, щоб вистрибнути. Та машина перевернулася й полетіла у воду. Геннадій вдарився головою об переднє скло і таки вилетів назовні. При падінні в ріку з його кишені випала маленька інкрустована коробочка, яку він дорогою, вдосталь намилувавшись діамантом, знову переклав до кишені куртки. І машина, і водій пішли на дно. Не потонула лише коробочка. Зроблена з легкого дерева, вона попливла собі річковою водою. Їй судилося з Тетерева потрапити в Київське водосховище, а потім — далі в Дніпро. Помандрувавши найбільшою українською річкою, коробочка опинилася в Чорному морі, а звідти — через протоки Босфор і Дарданелли та Мармурове море — в морях Егейському і Середземному. Коробочка пропливла мимо Гібралтару, і її не помітили з британського есмінця, що ліниво ніс належну йому сторожову вахту в протоці між двома континентами. Атлантичним океаном щільно зачинена коробочка з діамантом дісталася восени берегів Нігерії. Спеціальний, просочений африканською маззю амбуратікве лак уберіг її від дії солоної морської води й водоростей. Її не ковтнула акула, ні інша велика рибина. Тільки біля нігерійських берегів коробочку виловили рибалки. А що були вони з народу ібіро, то побачили знайомий королівський вензель на коробочці й негайно доставили коробочку своєму вождю-королю. Дізнавшись, де знайшли його піддані коробочку з діамантом, Самбутсахве Маліто Другий зробив запит у Міністерство закордонних справ щодо долі високоповажного гостя Джона з Юкрейни, якою переймалася його величність.