І вона таки здійснила задумане. Разом з Георгієм Семеновичем, який останнім часом взагалі присмирнів, й Іваном, котрий зновика мусив викопати черепа з-під сосни. Потім втрьох поїхали на те злощасне перехрестя. Кістки шукали довго, та таки знайшли.
І ось вони стоять на цвинтарі між Кукурічками й Заточинцями. Засипають викопану Георгієм Семеновичем та Іваном яму — труну директор сам же й збив із соснових дощок.
— А раптом вона справді була відьмою? — вкотре повторює Георгій Семенович.
— Мовчи, мовчи, благаю тебе.
Вилітає з-за краю лісу ще холодний квітневий вітер. Софії Петрівні сумно й радісно на серці. Господи, що ж насправді діється з нею? Що діється? Хто вона і хто була ця жінка? Вона навіть не знає, як її звали, нема чого написати на дерев’яному хресті, який поставили. А ще ж треба буде вмовити батюшку освятити могилу. Може ж, сучасні священики не такі забобонні?
— Давай вже свою фляжку, — звертається Софія Петрівна до чоловіка.
— Яку ще фляжку?
— Та знаю, знаю. У кишені. На уроки навіть з нею ходиш.
Георгій Семенович здається і покірно дістає плоску фляжку з рештками наливки. Всі троє по черзі роблять по пару ковтків. Іван дістає з кишені зморщене яблучко, обтирає полою куртки, простягає Софії Петрівні.
Софія Петрівна мимоволі допомогла здійснити Іванову мрію. По-перше, люди з міст, які стали наїжджати до Кукурічок, завваживши, яка тут гарна природа, викупили під літні дачі кілька хат-пусток. По-друге, став будуватися брат Насті Круцихи, котрий раптом вирішив повернутися в село.
Отож хат у Кукурічках тепер стало дев’яносто дев’ять. Мо’, хто збудує і соту хату?
А ще через тиждень, на другий день Паски, Іван вирушає до Заточинців — свататися до Тамарки. Сам, відговоривши маму од тих походеньок. Вона така сама — сміхотлива, з смішинками в кутиках очей слухає його розповідь про Африку.
— Ой, Іване, — каже. — А ти не бре? Бо в нас казали, що тебе в дурку забрали. Ага, з Києва на машині приїжджали. Чорній.
— У дурку? А маски, а отсей чоловічок, що я тобі приніс, звідки би їм узятися?
— Ну, ни знаю.
До речі, злодій Геннадій мав таки рацію: Іван мало переймався зникненням коробочки з діамантом. Подумав був — наче була ще коробочка з тим камінцем. Та Бог з нею, певно, забулась тамечки в Африці чи десь дорогою загубилася. Ну, після застілля (Іван таки кронечки, крапельку горілки випив) вони й рушили до магазину, за руки взявшись, аби Тамарці канхвет купити. А там біля тину хлопаки стоять. Кепкують: що, Тамарко, заміж за того Івана без клепки зібралася?
— Ну й заміж, — Тамарка. — А що — не мона і заміж сходити?
Виявилося — не можна. Бо їден з того гурту за руку Тамарку взяв і, одвівши у бік, став щось казати. Тамарка шарпається, та дарма. Іван до них: пусти, вона направду моя нівєста.
— Що? Цяя шалава? Та вона всім у Заточинцях передавала, всі неї по… попробували.
І тут Іван розуміє: цей розчервонілий коренастий чоловік і є Льошка там чи Олексій, чи як там його. Льоська, одним словом. Той, з яким Тамарка, Тома, в якої не всі вдома, гоцалася чи й гоцається. Який її, сама казала, й іншим часом позичає.
— Не смій мою нівєсту зобіжати!
Іван стоїть перед Льоською, і все у нім трясеться: руки, ноги, підборіддя, вся голова.
— Зара впадеш, придурок.
— Ходімо, Тамарко.
Іван бере Тамарку за руку. Але й Льоська бере за другу. І тут Іван, в якого геть тремтять губи, з нальоту б’є Льоську головою в груди. А той Івана з усього розмаху кулаком під око.
— Ти…
Тамарка лається і дряпає Льоську по щоці. А потім кусає за руку. Той скрикує, хоче її ударити, але тут вже заступаються хлопці. Перестань, ти що, не чоловік? Гріх таких зобижати.
— Ну й хрін з вами. Живіте, придурки. Може, поросє чи дідька з хвостиком вродите.
Тамарка допомагає підвестися Іванові. Йому соромно — де ж, таким слабим проти Тамарчиного коханка виявитися! Тамарка хустиною витирає розбиту щоку. Звісно, тепер уже не до магазину. Вертаються додому. Хтось дорогою питає у Тамарки: хто побив не наського хлопця?
— Льоська, — каже Тамарка.
— Оно як!
Коло Тамарчиної хати сідають на лавочку.
— Мама сваритиметься, — Іван.
— А мо’, й нє, — Тамарка.
Вона притуляється до Івана. Голову на плече кладе.
— Болить?
— Не вельми.
Далі мовчать, а тоді Іван і каже:
— Знаєш, Тамарко, а я хочу зробити тобі дитину.
Тамарка зиркає на нього. Али не сміхотливо. А трохи сумно якось і сурйозно. Тулиться до плеча. Носиком треться.
— А ти зможеш?
— Я спробую, — не менш серйозно відповідає Іван і засоромлено закриває їдне око. — Я постараюся.