Згадавши про батька, Іван подумав, що таки треба відгукнутися на мамин поклик. Відгукнутися й неодмінного спитати про батька. Чогось йому здається, що мама знає, де батько тепер. Іван підвівся з колоди, на якій сидів і споглядав подвір’я, щоб іти до мами, та мама його випередила. Вона з’явилася з-за вугла хати, як богиня помсти за синову неслухняність й удавану глухоту — худа, розтріпана, наполовину сива.
— Ідоле окаянний, чого ти стовбичиш, як те опудало? Хіба ти не чув, як я кликала?
— Чув, матусю, та мене обхопила світова скорбота, — відказав Іван і трохи зіщулився, бо зрозумів, що мати шукає поглядом дрючка.
— Я тобі дам скорботу, я тобі дам світову, іскри тобі посиплються, — мама таки намацує очима ломачку і поволечки нагинається, аби її підняти.
Але Іван маму випереджає. Він хапає ломачку, хоче її відкинути, та раптом передумує. Він простягає шорстку і ще мокру од вранішньої роси ломачку мамі. Мати дивиться на сина спершу трохи ошаліло, а потім у її погляді показує дзьоба дивний чорний птах.
— Та беріть вже, матусю, бийте, коли вам так хочеться, — каже Іван і тицяє ломачку в матусині руки. — Я собі витерплю, така моя доля.
З його очей витискується сльозинка.
Одна-однісінька.
«Чому не дві, а хоча б три? — думає Іван. — Чого ти, око, таке скупе?»
— Ну не гаспид же окаянний, ну не одоробло ж ахтиянське, — вириває мама ломачку з синових рук і жбурляє геть.
— Чого ви-те, мамо?
— Чого? Він ще й здівається над рідненькою матір’ю. — У мами виходить «ріденька». — А щоб тебе підняло та над хлівом перевернуло. Марш гній викидати, гаспиде троямирський.
Під конвоєм матері Іван іде до хліва. Уявляє, як би він летів над ним і неодмінно впав би над тим місцем, де рохкає льоха. Ряба породиста льоха й цього року привела шестеро поросят, незважаючи на свій поважний, як для свинячого племені, вік. Та всіх забрала старша Іванова сестра Нюра, яку Іван прозиває Нюрка — розпатлана дзюрка. Або Нюрка — не зашита дзюрка. За те сестра неодмінно обзиває його придурком. Та до цього слова Іванові не звикати. Воно як реп’ях, що пізнього літа чи ранньої осені неодмінно вчепиться на штани, куди б ти не пішов. Іван пробував опиратися — хай Нюрка-дзюрка зоставить їм хоча б одне поросє, восени на празника (його, Іванового празника — Івана Богослова) заколють і матимуть свіжину.
— Ням-ням, — сказав Іван. — Ми тоже з мамою хочемо їсти.
Але Нюрка на те сказала, що свіжини вона їм принесе, а поросята потрібні на продаж, вона ж вчить у місті на дохтурку доньку Ліну.
— Я же Ліночку вчу, ще й тебе, придурка, колися полічить, як надумаєш скапаратися, — сказала Нюрка, — ци як зновика краски вип’єш.
То вона натякала, що Іван колись улив до банки з рештками червоної фарби (банку знайшов на дорозі коло магазину) води (кип’яченої, бо, як кажуть мати, дурний він-то дурний, та хитрий) — надто вже хотілося попробувати саморобного червоного вина. Вина, бо до тої суміші додав трохи самогонки. Вона й порятувала його од опіків і капітального отруєння, як сказала фершалка з сусіднього села. А так виблював, промили шлунок, і живе Іван, як ні в чому не бувало, тільки часом жолудок поболює. Хоча скільки там випив — ковток чи два…
Іван підходить до дверей хліва, спиняється. Стоїть і дивиться на матір. Жде. А чого? Маминого слова?
— Ну, чого тобі?
Мама явно чекає якоїсь каверзи. Іван мусить виправдати її сподівання.
— Я викину і гній, і чого треба зроблю, — каже Іван. — Все зроблю, тико скажете мені їдне…
— Що ще? Зновика про того заблуду мучити будеш?
— Ага… Тико не про заблуду питатиму, а таточка мого рідного…
Іван, здається, от-от заголосить. Мати не витримує і б’є його свею худенькою висхлою рукою. Одвічна їхня суперечка: Іван хоче дізнатися, куди ж подівся батько, вірить, що він десь таки живий, а мати… Іванові часом здається, що мамі ті згадки насправді приємні, що не так вона вже й злиться. Більше для відімості, для ока.
— Мамо, — каже він. — Матусю, я не буду більше питати про тата. Хай би він згорів і вигорів. Синім і зеленим вогнем. І чорним та білим. І тим, що як руда краска…
— Що ти там лепечеш, окаянцю…
Іван вже не чує маминих слів, бо заходить до хліва й береться за вила. Крізь відчинену ляду викидає гній на двір. Льоху мама вже перегнала до іншої загорожі. Колись там жив-поживав, бульбу жував і пійло крізь зубиська та рило цідив кабанець. Та теперка тримати кабанця накладно, не під силу їм — мама каже, що вона стара й недужа, а Іван — ледащо. Іван добре знає, і всі в Кукурічках те знають: він зувсім ніяке не ледащо, нікди й нізащо, того й наймають — рубати дрова, викидати й розкидати гній, помагати копати й садити бульбу, навіть полоти город. За роботу Іван просить стабільну плату — рубличка. Він каже — руплика. Йому й дають гривню-дві, рідше три чи п’ять. Гроші Іван приносить і віддає мамі. Як і свою інваліцьку пенцію. Взагалі-то пенцію має отримати мама, як його опікун. Та після того, як Іван кілька разів влаштував істерику — хіба він не хазяїн своїм грошам — поштарка Віра оддає гроші йому, а Іван вдразу ж урочисто передає мамі. Мама ховає Іванову пенцію там, де й свою — в шафі одежній під великим стовпцем барвистих святкових хусток-шальок. Їх тамечки зо три десятки набралося, бо й діти, і родичі неодмінно дарують мамі Панасці хустки, які вона з дивною покірністю й подяками приймає, хоч добру половину ніколи й не вдягала. Зате вдягав Іван і навіть у село виходив. Мама за те на нього сабанила, та що з дурника візьмеш — гі-гі та га-га, ще й питав у перехожих, чи йому гарно. Ну, на дєвку схожий?