— Куди вони, оглашенні?
Олена хтіла сваритися, кричати, абись вернулися. І Панаска хотіла, та мусила витирати заслинені поцілунком Тамарчиної матері губи.
— Хай, — зрештою сказала вона. — Хай собі. Діло молоде.
— Хай собі бігають, — згодилася Олена. — Мо’, щось і вибігають. Ходімо до хати. Там у мене щось є.
— Ходімо, свахо, — згодилася Панаска.
Ліс відразу обійняв і пригорнув двох, що вбігли в його затінок, міцно зчеплені худющими руками. Іван і Тамарка бігали од дерева до дерева й обіймали кожне. На третьому чи четвертому Тамарка поцілувала кору, й Іван, хоч і зирнув здивовано, і собі поцілував. Потім вони стали обіймати дерева. Тамара виглядала з-за берези (тут росли переважно берези та сосни, високі, знизу без гілляччя), казала «ку-ку», примружувала око, хихотіла й ховалася. А тоді виглядала з другого боку.
Ніколи ще Іванові не було так добре.
«Ось вона яка, женячка, — подумав він. — Ми тако бігатимемо цілий день, а мо’, й місяці, і ціле життя. Дивись, і дитину собі набігаємо».
І йому стало ще легше і радісніше на душі.
Та коли вони обняли високого міцного дубка, Тамарка подивилася по-особливому примруженим сміхотливим оком.
— Хочеш погоцати?
— Погоцати? Як то?
— Ти що, не знаєш? Ніколи того не робив?
Вона аж руку його випустила. І пояснила, що то таки добре. Ходімо на тую галявинку. Якщо там нема мурашника, то мона лежати на траві. Тико вона зніме плаття, бо може вимазатися, а зелена трав’яна краска довго не відпирається й мама свариться.
Мабуть, у Івана був вельми спантеличений вигляд, бо Тамарка сказала, що як він не вміє, то вона може навчити. Вона вже не раз те робила, гоцалася з хлопцями. То добре, вельми навіть добре. А робиться то просто. Зара вона зніме плаття, нє, мурах тутечки не видко, хіба оно кузьки по траві повзають, ляже, а Іван… Іван…Треба тико засунути… хай Іван дістане свого дурниська, тоді вона покаже, що робити далі.
Тамарка попросила Івана розстібнути ззаду плаття. Іван торкнувся ґудзика руками й відчув, що пальці його не слухаються. Наче мороз пробіг по них, ніби цурпалками дерев’яними стали. Іван відняв пальці й подмухав на них.
— Чого ж ти? — спитала Тамарка. — Ото невмійко. Невмійко-хрумійко.
— Я зара, — Іван взявся за ґудзика й спинився. — А мо’, не треба?
— Чого не треба? — Тамарка крутнулася й повернула лице до Івана. — Йо-йо, який ти став. Гень би буряк червоний до борщу.
Іван раптом здригнувся, бо Тамарка полізла в його штани. Між пояса руку засунула й лізла все далі. Іван шарпнувся.
— Стій мені, — наказала Тамарка. — Ти ж не кінь, щоб брикатися.
Вона забиралася далі й далі. Торкнулася… торкнулася…
— Ойєчки, та він у тебе геть заснув, — захихотіла. — А може, твій дурнисько умер? О нє, просинається…
Тут у Івана підкосилися ноги. Він став осідати на траву. Тамара опустилася поруч з ним.
— Та ти ж став, як земля, Іваночку…
Іванові було добре й недобре. Десь угорі пливли хмари. Небо дивилося на нього великим і блакитним незмигним оком. Одним суцільним оком. Оком Божим, те Іван добре знав.
«А я ж ще не женяний», — подумав зненацька, і кров повернулася до його щік.
Тамарка зняла з горем навпіл плаття, й побачив Іван, що на ній нема ніц, крім білих як сніг трусиків. Двоє маленьких, схожих на переспілі груші-берівки, ні, груші-панички, грудей засліпили його. Аж рукою закрився. І вже крізь пальці побачив, що тіло, трохи вже загоріле, в його майбутньої жінки геть укрите ластовинням, густо-густо подзьобане, мов дрібний горошок посіяний. Слово «жінка», що зблиснуло у його відомості, щось Іванові нагадало. І тут Іван зримо побачив, як на горищі їхньої хати підводиться й докірливо дивиться темношкіра, справді схожа на велику чорну кішку, дівчина. Простягає до нього, Івана, руки.
— Іва…
Голос тої дівчини біжить, ні, летить до нього крізь ніч, крізь віття й кущі, голос злітає над лісом до неба й перетворюється у великого сизо-білого птаха.
— Тамарко, — Іван зводиться на лікті. — Я не можу з тобою, Тамарко… У мене нівєста вже є.
— Що?
Тамарка засміялася, та зразу ж обірвала сміх.
— Що ти сказав? Яка ще нівєста? Ти ж до мене свататися прийшов…
— Тамечки, у мене, вдома…
Тут Тамарка засміялася.
— Авжеж, дома… — сказала вона. — Сидить на печі і їсть калачі… Та ти, придурку, гоцатися боїшся… Нічо, я тебе навчу… Навчу, бо… Бо навчу, ти чуєш?
Вона стали бити Івана по щоках. Потім припала до тих щік губами. Потім впала йому головою на груди й заплакала. Ревно-ревно. Іван став гладити її, мов маленьку, по голові.