«Сидітиме так цілу ніч, — подумав Іван. — Сидітиме і нічо не висидить».
Йому раптом стало радісно од того. Нехай, як мама засне, він винесе батькові куфайку, а то й старого кожуха. Накриє. І на лавці буде не зимно.
Він пішов до хліва по кошика.
Навіть засвистів. Точніше — сказав: фьюіть, фьюіть. Бо не вмів насправді свистіти. Не вдавалося. А може, щерба в зубі заважала. Як той зубисько починає боліти, то мама заварює кору дуба й полоще. Мама не раз грозилася повезти його в район, до лікарні, щоб зуба полікували чи вирвали. Як і того, що в кутку, тоже болить часом, а частіше ниє. Та Іван заявив, що швидше помре, ніж дасться, щоб зуба рвали. Чим? Обценьками? Мама: та є, кажуть, спеціальні такі, а перед тим заморожують. Заморожують, як то? — чудувався Іван. Уявив, як на зуба кладуть до рота цілесеньку льодяну брилу. Як вона туди влізе? Мама заспокоїла: то вкола такого дають, що зуба заморожує.
— Укола? — закричав тоді Іван. — Мені укола? У мого зуба?
Зірвався, мов ошпарений, та з хати вибіг і взявся од страху подвір’ям гасати. Чув він, як то колють! Казали хлопці. То як голкою долоню пронизати. І ще гірше. Нє, нє і нє!
Отака була придибенція. А тепер дали їжу свині, курей на сідалок загнали. Вечір розпрощував над їхнім двором чорні крила. Іван ждав ночі, щоб до батька вийти, куфайку чи кожуха винести. Навіть поскаржився, що спати хоче. З дороги втомився.
Та мама, як на ліжко всілася, не роздягаючись чогось, довго вовтузилася та зітхала, а тоді сказала раптом:
— Та йди вже, поклич того гантипаку, знаю, що хочеш, а хіба я вам зувєрка яка?
Ну, Іван миттю ноги на плечі та майже підтюпцем з хати. Батько вже на лавці й улігся, ноги підібгав. Не повірив спершу, що мати Панаска кличе.
— Та кличе, кличе, їй-бо, тату, — аж заходився Іван, а серце його з грудей — от-от вискочить.
То нічого, що слабий, видно, мама багацько способів знає, як од болячок рятувати. Головне, у нього батько є, як у всіх полюдських людей, як у Петра, Славика чи Ігорка Макогонового дурнуватого навіть. А чим він гірший од того Ігорка?
Іван вів обережно, під руку, батька до хати. Вечір розстелив над ними своє сьоме небо, густо поцятковане вже зорями, що теж раділи й підморгували Іванові.
«Що ти робиш, Іване?» — спитала ніч, й Іван був вельми втішений цим запитанням.
«Батька до хати веду, — відказав Іван. — Мого тата. Мого!»
Він переступив поріг і спинився. Чомусь подумалося — а як то батько вперше той поріг переступав? Сміливо чи тож ніяковів? Може, й боявся, хоча навряд… Коли то було?
«Як мене на світі не було», — подумав Іван.
«Як тобою і не зачиналося», — сказав хтось йому.
Якби колись — він би оглянувся, щоб побачити того, кому належить цей голос.
А теперка вже звик.
У хаті мама озвалася з їхньої кімнати. Сказала, що може покласти цього чоловіка, цього нічліжника на ліжкові, що стоїть в кухні. Там вона постелила. А як хоче їсти, то хай Іван принесе сала або кислого молока.
— А я вже лягла спати, — сказала мама Панаска.
— То що їстимете, тату? — спитав Іван.
— Молока можу випити.
Іван дивився, як батько п’є з кварти кисле молоко. Руки в нього дрижали, і молоко потекло по бороді. Іванові хотілося багато що спитати, але він тільки дивився на батька.
«Завтра поговоримо», — подумав.
Іванові тієї ночі довго не спалося. Все думав, чого ж такі в батька тьмяні, ніби аж сиві очі. Чого він так бухикає? Чогось думалося йому, що й мама не сплять. Озватися, спитати? Али ж про що? Ще мама розсердяться, то їх обох проженуть. Хай. Він пережде цю ніч.
«Ходи, соне, до мене», — подумав Іван.
Та перш ніж заснути, рішив, що завтра мусить розказати про батька Зінаїді Антонівні. І сусідам. І Тамарці потім розкаже. Може, й побачаться. Господи, дожити б до ранку.
Батько дожив би.
Коли Іван заснув, ніч випустила на небо місяця. Той слухняно покотився темним небом. Мабуть, то він розбудив Івана. Він устав і тихенько-тихенько став на долівку. Мама, здається, спала. Місяць просіювався крізь вікно й робив ходу блідо-жовтою.
Іван тихенько пройшов до кухні. Батько спав, тілько важко дихав. Іван поправив одіяло і раптом почув тихий голос:
— Ти того, синку… Не спиться й тобі, бачу… Я й справді вернувся вмирати… Прости, що так уже вийшло… там у мене в сумці гроші… Пять тисяч двісті шістдесят і один гривняк… І трохи копійками… Небагато… Похорон великий не робіть. Тоді вам зостанеться… Рак у мене легень… Саркома… Докурився…
VI. Таумі
Через місяць і дев’ять днів після пам’ятного конфлікту двох супермоделей — Таумі Ремпбелл й Іветти Сімпсоні — провідні американські ЗМІ: газети, радіо, телебачення, а також іноземні телеканали й газети — отримали від прес-служби Іветти Сімпсоні повідомлення, що на таке-то число, через тиждень, призначається прес-конференція сеньйорити (міс) Іветти, під час якої та має зробити сенсаційну заяву про стосунки обох моделей, викласти її точку зору на конфлікт, а також подальший розвиток подій. Отож пам’ятна сварка, навіть бійка двох модельок, що викликала такий інтерес, обіцяла набрати нових обертів. Світлини розлюченої Таумі й подряпаної, тільки в самих трусиках Іветти, з’явилися навіть в африканській пресі, не кажучи вже про європейську й американську, обійшли чи не всі можливі телеканали й надовго осіли в інтернеті. Та з часом інтерес почав ущухати, тим більше, що обіцяного судового позову не було. І ось новий кидок палива у грубку. Інтерес підігрівало й те, що прес-конференція була призначена біля одного з маєтків Таумі Ремпбелл: триповерхової будівлі — поєднання старовинного середньовічного замку з модерном — у містечку за якихось сорок кілометрів від Нью-Йорка і за кілометр від берега Атлантичного океану.