— Я подарую її тобі, — сказала Таумі. — Вона тобі дуже сподобалася тоді, правда?
— Ні-ні-ні, — простогнала Іветта. — Я не гідна такого подарунка й нічого не гідна, о Таумі, зроби мене справді своєю служницею.
— Ти божевільна, таки божевільна, — вже закричала Таумі.
— Ні, — крикнула й Іветта.
— А якщо ні, то я тебе зроблю служкою, зроблю посудомийкою, ти митимеш підлогу й виконуватимеш найбруднішу роботу, ідіотко чортова.
Таумі вигукнула це люто й, рвучко повернувшись, майже побігла до головної будівлі маєтку. Вона ще почула слова: «Дякую», сплюнула на бігу і, коли вбігла в один з своїх передпокоїв, відразу з люттю змела зі стола вазу. Ваза — доволі гарна, у вигляді полум’я, у яке переростала її основа — жалібно вдарилася о підлогу й розбилася, але що вона значила тієї миті для розлюченої тигриці Таумі? Таумі металася по кімнаті й трощила все, що потрапляло їй на шляху. А тоді вибігла до іншої кімнати. Там вона впала у розкішне крісло. Вчепилася в нього руками з гострими довгими нігтями — наче смужки крові розлилися по боках.
«О мадонна, ця сучка знущається з мене», — подумала Таумі, а потім вимовила ці слова вголос.
— Маріонелло! — гукнула Таумі. — Маріонелло, йди сюди негайно.
Її різкий голос, здавалося, пронизав весь маєток. І майже відразу перед Таумі з’явилася сама Маріонелла: товста стара негритянка (афро-американка), зодягнута у довгу сіру сукню. То була управителька цього маєтку.
— Моя люба дівчинка чимось розгнівана, — жалібно-обурено констатувала Маріонелла. — Хтось посмів образити мою незрівнянну дівчинку!
— Так, образити, посмів образити, — сказала Таумі. — Посміла. Ця сучка Іветта. Вона розіграла дешевий спектакль. Та ти, я гадаю, все бачила.
Маріонелла відповіла, смиренно опустивши очі, що вона нічого не бачила й не чула. Але до неї щойно справді прийшла міс Іветта й сказала, що просить собі роботу. Найпростішу й найбруднішу роботу. Вона, Маріонелла, звичайно, цьому не повірила. То що сталося, моя люба пані, моя королево? Ах, що сталося, що сталося, стара негіднице й насмішнице? Таумі схопила подушку з сусіднього крісла і пожбурила у свою управительку.
Взагалі-то, Маріонелла була єдиною, хто так довго терпів примхи господині маєтку. Володарки маєтку. Королеви й імператриці в одній особі. Бо всі інші — хоч у цьому маєтку Таумі жила не часто, два-три місяці на рік, — мінялися щороку. Коли Таумі приїжджала до маєтку переважно несподівано, це нагадувало прихід урагану, справжнього, який доволі часто навідувався у ці місця. Вона літала по маєтку, як справжня відьма, тільки що без мітли: ось це не так покладено, а це, навпаки, не так лежало, коли вона їхала звідси востаннє, це вікно треба завісити, це, навпаки, відвісити. Переставити стола, шафу, поміняти кахлі, перефарбувати стіну. Хтось із новеньких (втім, у маєтку «новенькі» було поняттям перманентним) намагався заперечити, в нього летіло, що під руку потрапить. Чи ж дивно, що обслуга звільнялася, попри велику зарплатню?
Маріонелла колись витримала цей шквал. Ще коли була звичайною покоївкою. Тільки спитала:
— Дівчинко моя, ти стомлена?
Таумі тоді спинилася, зиркнула розлюченою жовтоокою хижачкою.
— Що ти сказала?
— Я сказала — дівчинко моя…
— Дівчинко? Це хто — твоя дівчинка, чорне одоробло?
— Ви, моя ясна білява пані.
— Та ти насміхаєшся! — вже крикнула Таумі.
— Боже борони, — відповіла Маріонелла. — Але якщо моя пані так вважає, то нехай буде — таки насміхаюся.
— Ти звільнена, — сказала Таумі.
Але щось, певно, відчула ця свавільниця споріднене у товстій масивній служниці, таке, що поєднувало їх, крім кольору шкіри. Маріонелла тоді й не подумала піти, а Таумі не нагадувала, що вона звільнена. Не раз ще Таумі дряпала це велике тіло своїми довгими кігтями — червоними, синіми, зеленими, жовтими, фіолетовими. Маріонелла терпіла, аж поки раз після чергового дряпання не схопила міцно за плечі свою господиню й володарку, нагнула й, задерши коротеньку спідничку, приклала до гарненької шоколадної дупки важку п’ятірню.
— Що? Як ти смієш, брудна мавпо? Та я тебе…
Здається, Таумі ще ніколи не верещала так голосно.
— Уже звільнятися, чи ще щось зробити, погане дівчисько? — сказала Маріонелла.
Таумі дивилася отетеріло. Вона не знала, що їй чинити далі. Ніхто, окрім мами в ранньому дитинстві, ще не піднімав на неї руку. Ніхто, окрім цієї проклятої тварини, яка вміла так її задовольняти, боксера Джиммі Мейсона, який ті кілька разів добряче віддубасив. Теж чорного.