Маріонелла налила у воду з однієї, другої, третьої пляшечки, добутої з торбини, рідини. Потім вкинула у воду якусь траву.
То була незабутня купіль. Таумі пливла і пливла посеред моря, річки, цілого океану. Вона була сама-самісінька, але невидимий хор співав їй осанну. А потім заспівала Маріонелла — стиха, але гортанно. Співала і натирала свою пані якоюсь білою, а потім рудуватою маззю чи кремом. Пісня була схожа на колискову, а товсті пальці служки зовсім не шорсткими, а начеб оксамитовими. Вона мила свою перлинку і співала. Співала і мила. Живіт, такі гарні й жадані багатьма груденята, граціозну шию і розкішну свавільну голову. Так не мила, не купала в дитинстві навіть мама. Таумі милася не раз сама, її мили служки й навіть слуги, коханці й коханки. Але купання від Маріонелли було особливим. Неповторним і райським. Таумі дозволила торкнутися оксамитовими руками навіть її лона. Більше того, свавільна Таумі, після купання поцілувала ті чарівні руки, що майже не здивувало Маріонеллу. Звісно, вона її не прогнала, ба, більше — заплатила цілих п’ять тисяч доларів. Маріонелла не стала відмовлятися і сказала, що пошле їх своїй нещасній сестрі, яка десь там бідує з п’яничкою чоловіком в Алабамі.
— То ти з Алабами? — сказала Таумі.
— Взагалі-то моя родина з Гаїті, — відповіла Маріонелла.
— З Гаїті? — стрепенулася Таумі. — Я… Я теж звідти.
— Всі ми з Гаїті, — якимось особливим тоном сказала Маріонелла. — І всі ми з Африки.
— Я десь читала, що звідти походить наша спільна пражінка — Єва, — сказала Таумі Ремпбелл.
Відтоді її новою звичкою стало викликати Маріонеллу. Взагалі-то Маріонелла не належала до тієї вибраної обслуги, яка супроводжувала Таумі в її поїздках. Адже не була ні прес-секретарем, ні охоронцем, ні масажисткою, лікарем, менеджером чи водієм. Але разів п’ять чи шість Таумі викликала її до Європи — Іспанії, Франції, Італії, а раз до Бразилії, й там Маріонелла її по-особливому купала. Двічі Таумі посилала по служку, яка стала управителькою, персональний літак своїх багатих коханців.
Тепер же Таумі спитала, коли її гнів минув, що Маріонелла думає про дивний, дикий учинок Іветти Сімпсоні.
Маріонелла подивилася на господарку маєтку начеб із жалем. Співчутливо. Таумі готова була вибухнути, наштовхнувшись на цей погляд, але Маріонелла сказала:
— їй пороблено, моя пані.
— Пороблено? Як це? — не зрозуміла Таумі.
— Хтось наслав на неї цю біду, — сказала Маріонелла. — І боюся, що ця біда — то сім’я, яке вже намагаються посіяти у вашу душу.
— А ти можеш сказати ясніше? — вже роздратовано, водночас з тривогою промовила Таумі.
— Якби ж я знала, моя пані, — смиренно-співчутливо сказала Маріонелла. — Якби я знала, то допомогла б. Але мені здається, що в душі міс Іветти зріє ніж. А ніж, який виростає із зерен смирення і покори, особливо небезпечний. Доки я тут, я вас берегтиму.
— То, може, простіше прогнати цю сучку?
— Ні, — відповіла Маріонелла, трохи поміркувавши. — Вона тоді не житиме. Не беріть цього гріха собі на душу. Нехай вона робить, що хоче. Вона справді прагне вам служити. Хоча то не її бажання, а духа, котрий у неї вселився. Котрого хтось вселив. Він у ній ридає і сміється. А що переможе, я теж не знаю.
Цієї миті Таумі згадала чоловіка у дзеркалі.
«Злий дух Іветти?» — всміхнулася вона.
Усмішка була гіркою. Завтра всі газети напишуть про супердивну прес-конференцію Іветти. Телеканали вже, напевне, передають повідомлення у новинах. Нехай, це теж реклама. До чого тут ніж, що росте із зерен смирення і покори?
VII.Іван
Того ранку батько Микола ще встав і, як поснідали (мати таки його до столу покликали), сказав, що може навіть помогти по хазяйству. І забухикав після цих слів. Мама Панаска — куди тобі, яке хазяйство? Іван заступився: хай поможе. Он хоча б удвох загорожу коло хліва поладять. Чи й двері до льоху. Чув Іван, як казали якось — може, в Руського, чи другому барі, чи й тітка Поліна — робота лічить.
Не вилікувала — ні робота, ні ті вколи, що батько з собою привіз і, коли вельми стогнати починав, сам собі колов у бік чи руку. Після уколів йому легшало, трохи веселішав. Очі начеб прозорішали. Усміхатися силувався. Іван у такі хвилини розказував батькові — то про свої походеньки до барів, то те, як хати і людей рахував (чогось не соромився, гадав — зрозуміє тато), як свататися ходили.