Після розповіді про сватання батько заплакав. А коли Іван втішати став — чого, тату? — мовив тихо, витираючи сльози:
— Яка ж я справді був сволота.
Іван затерп од тих слів, а потім несподівано усміхнувся. Мовби якийсь камінь з душі звалився. Чого б то? Батька простив давно. Хто він такий, Іван з Кукурічок, щоби батька не прощати?
— А я, тату, гамериканської мови гейби вчуся, — сказав, усе ще посміхаючись.
— Ну й добре, — сказав батько.
— Зінаїда Антонівна вельми добра до мене вчителька і зовсім не б’ється, — сказав Іван.
— Ой, синку, — батько погладив Іванову руку.
Іван вагався: розказати батькові про свою найбільшу таємницю, потрет темношкірої красуні-пантери на горищі, чи ні? Сміятиметься тато? А мо’, і зрозуміє таємну Іванову любов? Вирішив — потім розкаже.
Потім не було.
Того вечора батько сказав, що хотів би випити червоного вина. Сухого червоного вина, яке він любив колись у юності. Хоча б «Каберне», але може бути й інше.
— Тобі ж не можна, — мама Панаска.
— Уже можна.
Якось по-особливому сказав. Просто й страшно.
«Зимно чогось серед літа», — подумав Іван.
— Пам’ятаєш, як я тобі приніс пляшку грузинського? — спитав тато у мами Панаски. — А ти казала, що кисляк кисляком, на оцет перестояний схоже?
— Чом би не помнити…
Іванові здалося — на лиці у мами тоже сльоза зблиснула. Може, того й одвернулася до печі. Мо’, подумала, що вогник у печі злиже ту сльозинку? Альбо висушить.
— То я збігаю за вином? — спитав Іван.
І вже ноги у черевики — бух. І ногами тупу-тупу. Хоч і на місці.
— Та ж пів-одинадцятої, магазин зачинений, — сказала мама. — Завтра купиш. Ну?
— Та я в бар.
— Там же дорожче, кажуть. Та й бари вже зачинені.
— У Руського найдовше сидєть.
Таки пішов Іван. А мама таки грошей дала.
Не хотілось іти Іванові до Руського, а таки мусив дибуляти. Нутром чув — тре. Бо надто вже вдень батько важко дихав. За груди хапався, навіть кашляти не міг. Мо’, хоч вино поможе.
Не йшов Іван, а біг. Бо ж одинадцята година скоро — закриє чого доброго й Руський свою забігайлівку. Хоч літо, а на дворі темно. Того й перечепився об якусь гілляку серед вулиці. Встав, тернув рукою щоку. Цівка біжить. Нехай. Тернув долонею, а тоді облизав. Солоно. Чого ж кров солона, а не солодка?
— О, Іван, — зустрів Руський, у якого ще світилося і сиділо за столом двоє сільських п’яничок — той же Петро і Тимко Рудатий. — Где ето тебя так? Піво будеш?
— Мені вина, — сказав Іван. — Цілу блєшку. Додому. На гроші.
Тут Тимко заварнякав: Іване, ліпше пивка випий чи винця з нами. Чи вино своєму батькові на поминки береш?
Того вечора Іван уперше в житті вдарив людину. Хай таку, як той непутящий Тимко. Рукою по голові. Невміло так тицьнув.
— Ти що, охренів? — Тимко зірвався. — Та я тебе, бля, придурка, зараз на порошок зітру і на капусту розквашу.
Як не дивно, за Івана заступився Петро і той же Руський. Руський, як щеня, підняв Тимка за комір.
— У меня, блін, ша, — сказав. — Да і на улице не советую. У человека отец уміраєт. Может, віна перед смертью захотел. А у меня, блін, і такого, как у него, не било.
— Тебе що, мама в капусті найшла?
Тимко вищирився, а потім ще й зубами, як пес, клацнув.
— Сука, — сказав Руський. — Размазать би тебя по етой стєнке, да жалко. Ладно, живі да приході мозгі свої послєдніє пропівать. Ета месть получше твоей розбітой харі.
Такий був Руський, такий був Тимко, а такий Іван, що побожно приймав з рук Руського пляшку вина і обдивлявся з усіх боків.
— Воно направду червоне й сухе? — спитав.
— Нє, бурячкове й мокре, — вставив свої п’ять копійок Петро.
Але коли вже Іван дістав грошей, щоби розрахуватися, він раптом скинувся, бо щось згадав — те, що батько казав до матері. Про те вино, Господи, як же його?
— Что, Іван, денег не хватает?
— Не, хватає, — сказав Іван і раптом пригадав. — У тебе нема вина, не нашого, того, як його…
— Заграничного захотів, — хихонув Тимко.
— Гру… Гру… — видихував Іван.
— Грузінского, что лі?
— Во-во, — Іван зрадів, бо аж зіпрів, пригадуючи. — Тоже червоного, али грузинського.
Руський на нього пильно зирнув, повагався, а тоді:
— Єсть у меня одна бутилочка заветная. Для корєша прибєрьог. Да ладно… Відно, тебе в самом деле нада? Для отца ведь?
— Для тата, — ніжно-ніжно проказав Іван, мовби проспівав.
— Ну вот… Только оно дорогоє будєт. Сто сорок рублей, то єсть грівен по-вашему.
— Та я, Руський, не сумлівайся…