Іван заглянув господарю в очі.
— Я, Руський, завтра й принесу гроші…
Руський дістав звідкись з-під прилавка високу пляшку. Іван змикитив — таки не по-нашому на ній написано.
— На вот, — простяг господар. — Да бері, чудак. Настоящее грузінскоє віно, не поддєлка.
— Спаси Біг тебе, Руський, — вклонився Іван, як мама вчили.
— Ну вот єщо, — Руський обтер пляшку, вручив Іванові. — Крєпче дєржи только. Пакет дать?
— Нє, я так.
— Ну, гляді…
І аж до дверей провів і там уже:
— Меня, мєжду прочім, Максімом звать…
— Максимком…
— Да, Максімка… Блін, бабка меня так звала, что за мамку била… Ти вот что, Іван… Разніцу можеш не приносіть…
— Спаси… Руській… Максі…
Іван нахилився до його руки.
— Ну вот єщо… Я нє такой добрий, как ти думаєш… Ти заході ко мнє півка попіть… А то к другім, я слихал, заходіш, а меня мінаєш…
— Буду заходити, — пообіцяв Іван.
Легко йому йшлося додому. Пляшку грузинського вина до грудей тулив. Зігрівав її своїм тілом. Здавалося, пляшка теплішає, а десь він чув (од кого, думає Іван), що тепле вино лікує. Чи гаряче? Раптом Іван думає, що варто було би спитати, як те вино називається. Певно, в тих грузинів чудернацькі назви. Оно Вітько Таранців їздив, казав, заготовляти круглячки солодкі, як то вони, мандарики, чи що, то потім дивні слова казав — кацо, гена… гена… валє… цалє… як там? Мо’, й грузинської треба спробувати навчитися, раз уже за гамериканську чи то аглицьку взявся.
І приніс Іван вино до хати, перед порогом ледь не впустив з рук, та таки втримав і гордо ступив через поріг. І пили вино втрьох за столом, мама тоже не відмовилася, тильки скривилася, що кисле, то всип цукру, сказав тато, Іван потвердив — кисле, але на язику затримав і уявив, що то пиво. Татові очі світилися по-особливому. Щось, видно, думав про своє. Згадував щось.
Добре було Івану отако втрьох сидіти, і хоч кисле, та пити вино. Він взяв до рук блєшку. У рештках темного напою плавав корок, бо ж у хаті теї штукенції, що його витягає, не виявилося, то довелося всередину ножем заштовхувати.
— Руський Максимко казав, що вино хороше, — мовив.
— Таки не підроблене, — сказав тато і вкинув до рота шматочок сиру, з того, що вчора мама Панаска в магазині купила.
— Може, ти би завтра таки в районну больницю з’їздив? — сказала мама. — Коля Мартошин їде свею машиною, то й тебе завіз би й привіз…
— Куди там мені вже, — одказав тато. — Як не наївся, то не налижешся. Пізно. Та й порушувати, силувати себе не хочу. Зі старою каргою я ще вспію привітатися. Наливай-но ліпше, Іванку, рештки вина. За маму твою вип’ємо. Заслужила вона, я дурень, колись того не розумів.
— Помовч ліпше, — сказала мама.
Іван обережно розлив вино у три чашки.
— За вас, мамо, — сказав поважно.
Шукав ще якихось слів. Та що казати? Мама і є мама, і приголубить, і насварить. Мама була такою звичною, як цей вечір, чи вже й ніч за вікном, як ранок, що настане завтра, а може, вже й сьогодні, як саме життя — дивне й любе Іванові. Світ його плив кудись, спинився і довкола себе став обертатися.
«Впився я», — подумав Іван.
Та те визнання його чомусь ніяк не засмутило. Більше б отако впиватися, втрьох.
— Як цеє вино зветься, тату? — спитав і відчув — язик таки трохи заплітається.
— Кіндзмараулі, — сказав тато.
— Підеш зара спати, Йване, — мама.
«Кінз… Кінзі… — весело думалося Іванові. — Кінзя-рінзя. І мараулі».
Захотілося йому, щоб те слово по-грузинськи щось гарне значило.
А як пити скінчили і хотів Іван помогти татові до ліжка добратися, тато сказав:
— Зажди, сину.
Руками голову підпер, дивився кудись, за друге вікно, що із-за печі визирало.
— Я, знаєш, Іване, найбільше в цьому житті любив три речі, — мовив після довгої мовчанки, до якої Іван прислухався. — Те, як очі в жінок більшають, коли вони на мене дивилися, добре вино, не самогонку, яку тут, у Кукурічках, колись жлуктити призвичаївся, а вино, і третє… Третє, синку — то геометрія. Я ж математиком відомим стати хотів. Не став, бач. А геометрію все життя любив. Алгебра чи там арифметика — то таке. Цифри, вони, як і формули, або складаються до купи, або нє. Мало кому щось своє із них випадає скласти. А геометрія… Вона як гарна дівка — любові вимагає. Та що там гарна — як кожна, якщо їй у душу заглянути. Тільки то любов особлива, до прямих і кривих ліній не однакова. Ти знаєш, що таке логіка і поезія простору?
— Ни знаю, — щиро признався Іван, у якого очі добряче посоловіли.
— То, я тобі скажу, душа геометрії, — сказав тато Микола. — Я колись мріяв перетнути дві паралельні лінії. Ну не може бути, щоб ніхто того не зробив, думав. Все малював, малював ті лінії. Здавалося, от-от вони десь зійдуться чи хоч ближчати стануть. А потім прочитав, начеб вони десь у безконечності таки перетинаються. Коли прочитав, повір, у грудях замлоїлося. Що ж то таке, думаю. Я бився над ним, а воно десь є. Пунктик, казав мій покійний старший брат. Може, й пунктик. А ще я мріяв винайти еліпс дуги, який притягує до себе простір… Е, що там казати… Ходімо спати, сину. Бо, бачу, мені тебе вести до ліжка доведеться.