Іван таки довів батька до його ліжка. І до свого якось добрався. Батько наостанок, як на ліжко ліг, руку його взяв у свою, потримав.
— Ну, йди вже, — прошептав.
А Іван, перш ніж заснути, своє слово шепнув: «Геометрія». Ще встиг подумати, що ж там любити. Що на горі книжка шкільна є, тільки не «Геометрія», а «Тригонометрія». З тим і в сон провалився.
А прокинувся од маминого штурхана.
Розбуджений Іван був посередині вранішнього сну. Світанкового. Коли сон особливо солодкий. І коли сни бувають дивними й загадковими, як світ, що проступає з темноти, часом крізь вранішній туман, виставляючи спочатку гілку в саду, наче руку для потиску.
Іван у сні йшов якраз крізь туман від їхньої річки, що тамо у ліс завертає за селом, ішов до саду і ніс на руках малого хлопця. Та той хлопець мав… мав батькове лице. Коли Іван глянув і зрозумів те, то ледве не впустив батька з рук. Та пішов далі, йшов і дивувався, що тато такий малий, а лице старе, й очі старі й сиві, саме так — сиві, геть сиві, а в них виглядає він, Іван, і питає в Івана, який батька малого на руках несе, чи йому не тєжко?
— Нє, — каже Іван, мені легко, бо тато маленький, маленький, як пташка, мо’, як крілик, а я великий і здоровий, великий і здоровий…
Він каже ще щось, та голосу свого вже не чує, сад біжить йому назустріч, а потім відбігає, то біжить до нього, то відбігає.
— Не грайся так зі мною, — просить Іван.
Сад, мов одна жива істота, сміється.
Тато на його руках тяжчає. Іван от-от його впустить, хоч би донести додому, думає.
— Тату, — каже він. — А чого ви-те такий маленький, а тєжкий?
Батько мовчить, притуляє до губ пальця. Мовляв, мовчи й ти, Іване.
Щоб не впустити тата, Іван біжить, біжить і задихається. І… прокидається од маминого штурхана.
— Чого, мамо? — питає.
— Біда, Іванку, — каже мама. — Здається, батько твій умер.
Найважчим був Іванів шлях до кухні, де спав батько. У сто верст, у сто доріг, бо хата відразу мовби роздвоїлася й розтроїлася. Іван дибцяв посеред тої розщепленої хати і боявся прийти до мертвого тата.
Коли таки прийшов, то побачив на диво спокійне обличчя. І заплющені очі. Складені на грудях руки, відставлений убік палець на лівій руці. І сльозу побачив, що на татовій щоці застигла.
Іван заціпенів, не в силі розтулити вуста й поворухнути рукою, а мама заплакала. Спершу стиха, а потім все ревніше й голосніше.
З того плачу починався його другий сон, сон наяву — од тієї миті, коли Іван усвідомив — тато справді помер, помер тихо уві сні, випивши перед тим сном, що переріс у сон вічний, доброго грузинського вина. Разом з ним, Іваном, і мамою, а своєю колишньою жінкою.
Іван у тому сні наяву кликав сусідок — обмивати тата. Ходив од хати до хати і сповіщав, що тато помер. До дєдька Мирона, щоб той труну збив із дощок, що напохваті у його хліві стояли. І до того ж Петра, щоб разом з хлопцями могилу викопав. Сидів Іван у тому сні ціліньку ніч, з маленькою перервою, коло труни з татом. І спів батюшки, і жіноче голосіння були в тому сні. І шлях до могилок під лісом.
Потім було прокидання, як побачив, що виростає горбик сирої землі. Перед тим щось губи його шепотіли, як востаннє до татового обличчя нахилився. Що казав, сам би не пригадав. Гірко тико на губах було.
Що казав, сам би не пригадав. То теперішній Іван так думає, Іван, що сидить у хаті, з якої люди розійшлися після поминального обіду. Він знає велику правду й велику неправду водночас. До його матері, простої сільської жінки, вдови, що лишилася з трьома дітьми (найстарша сімнадцятилітня школярка), прибився пияк-учитель, якого й зі школи вигнали.
«Стоп, — каже собі Іван подумки, — так не можна, не можна так, Іване, була велика любов, а з теї любові і я родився, хотя й непутьовий, без клепочки їднеї, як тая бочка, що протікає, що води нияк не втримає…»
«Бідна моя голова», — Іван стискає руками голову, що таки болить.
Він би щось випив теперки, бо ж на поминках пити не мона, батюшка, що із Заточинців приїжджав, не велить. Може, вина триньки грузинського лишилося? Нє, ой нє, не буде його Іван пити, хай би й лишилося. Гірке то вино, хоч позавчора навіть кислим смакувало й шугало в голову.