Тепер Іван зновика сам з мамою.
— Ходімо мити посуду, Іване, — каже мама. — Я митиму, ти складатимеш.
— Іду, — відказує Іван.
Тітка Уляна Косиха і Марина сусіцька разом з мамою миють тарілки, миски і каструлі. Іван сортує — то наша, а то чужа. Чужих мисок і тарілок більшає, бо де в них візьметься більше теї посуди?
— То й прийшов, за стилько-то літ, — Уляна. — А я би й не прийняла.
— Та я би тоже, — мама косує оком. — Али Іванові батько…
— Такі вони, чоловіки, — вступає Марина.
Її Матвій, Матвійко, каже вона, десь на зарібках у Росії. За два роки раз тико й передав гроші. Мо’, яку найшов, та мука, у тий Расєї?
— Та що ти, Маринко, — заспокоює Уляна.
Іван кидає терти рушником тарілку, йде надвір. Синіє небо над ним, бо вже вечір. Темніє небо, і його душа темніє. Десь там, він знає, на небі готується засвітитися татова душа. Татова зоря. Миколина.
«Якби я був грамотний, то знав би багацько про зорі», — думає Іван.
Він іде крізь село до Руського. Просить налити в борг, не пива, горілки. Вічно п’яний Петро — тут як тут.
— Уважав колись твого батька, Іване. Бо…
Петро підняв значливо руку з відчепіреним пальцем. Посоловіло дивилися на Івана Петрові очі. Іван плеснув йому зі свеї чарки трохи горілки.
— Ну, за його памнять, — Петро підняв свою чарчину, гикнув. — Ну, за памнять, йолки-палки. Ти, Іване, того, всяко буває… Хоть батько — то є батько…
— Мій тато не всякий, — сказав Іван.
— Ну, я понімаю…
Часто з того вечора став Іван навідуватися до барів. І горілку пив. Боліла голова після того, сварилася мама. На дорозі килько раз падав.
Як гепнувся пізно ввечері, коли став до тями приходити, раптом подумав, що вставати йому не хочеться. Над головою далеке хмарне небо, а на ньому крізь хмари зірка виглядає. Одна-єдина. Самотня, як і він, Іван, тутечки на землі. Та в нього хоч мама є. А в зірки ж нікого. Хіба Бог. Али ж у Бога багато зірок.
«Багато зірок у Бога», — подумав Іван.
Далі думати не хотілося. Щось йому муляло.
І тут його пам’ять, що мов човник на хвилях, хилиталася і прагла втриматися, щоб її не віднесла течія, щось здобула із цього темного вечора.
Тая вчителька…
Тая.
Котра тамечки смішно вчила його чужих слів. Чужих. Йому, певне ж, не потрібних.
Чужих, гик…
Чого вона заглянула в той бар, побачила його, Івана, очима кресонула і пішла собі. Здиміла. Чого? Могли б і випити разом. Нє, та ж він був би не проти, гроші є. Пожди, та ж вона виходила з бару, як він заходив… То чого вернулася?
Іван перевів погляд на небо і подумав, що зірок таки багацько в Бога, ой, багацько, за всіма не встежиш, всіх не почуєш. Чи, може, пан Отець усіх чує? Як у зірки щось заболить, то він тут як тут — з ліками чи добрим словом. Так думав Іван, у якого небо потроху кудись пливло над головою. Разом з вулицею, на якій він лежав, усеньким їхнім селом і цілим світом.
— А що, світе, я тобі не заважкєй? — забурмотів Іван. — Я тико напився, то хіба на яку грамуню потєжчив.
Світ мовчав, зірка мигтіла собі. Як учора, а може, й позавчора, і ще тоді, як жив тато, багацько літ тому. Так багацько, що Іван тоді був іншим. Інакшим. Не тико маминим, а й татовим. І щастя його довкола нього на крилах літало. Чи знала про то зірка?
«А мо’, то татова душа? — подумав він. — Татова душа, ти мене видиш? Видиш п’яного Івана? Не дивися, бо мені встидно».
Він затулив очі рукавом. Стало геть темно. Али й трохи страшно. Міг підкрастися з тої темені якийсь звір. Гірший за пса, може, ота звірюка, про яку стіко балакають. Чупа… чупа… Чупачпха… То Іван поспішно прибрав руку. І тутечки, дивлячись на зірку, раптом подумав: а може, то на нього зовсім не тато дивиться, а око тої гамериканської дівчини? Він же про неї геть забув. Хотів був татові розповісти, потрета показати, так соромився, бо не знав, як тато Микола поставиться. Ай, скаже, у тебе, сину, будяки в голові ростуть. Або ж мухи джичєть. Де ж би така файна та вдатна дівка за тебе пушла? А як ти не для того тримаєш, що женитися хоч, то нащо вона тобі? Так міркував Іван. Бо тато був серйозний чоловік і вчитель колись. Дарма, що колишній, а тую ж геометрію досі любив.
Нестерпно раптом захотілося Іванові побачити свою чорношкіру нівєсту. Радість його, на горищі, за комином сховану. Сумно їй, певно, стільки днів і ночей одній…
Іван став поволечки зводитися на ноги. А тут хтось над ним став.
— Ой, лишенько, хто то такий п’янізний? То ти, Іване?
Ну, звісно, баба Круциха, Настіна мама, тої, що бар «Дві дірочки» тримає, в якої Іван учора пив, бо сьогодні в Омеляна. У Руського чогось стидався напиватися.