— Га, Іваночку, болєзний ти, а тако п’єш, — докоряла баба Круциха. — Тримайся хоч би за мою костуряку.
— Не п’яний я, бабо, — сказав Іван. — І триматися за вашу палку не буду, бо…
Він вже стояв на ногах, та заточився і встояв.
— Спасібочки, бабо, за сочуствіє, — пробурмотів і побрів далі.
Зрозумів, що на горище навряд чи влізти спроможеться. Мовчки вислухав мамині докори. На ліжко впав.
На горище поліз на світанку, як прокинувся з на диво чистою головою. Тихенько з хати вибрався. Босий, як є, на гору поліз. Там об бальок, звісно, головою трах, та лишень скривився, місце забите почухав. Ось і комин, і книжка, і його темношкіра красуня. Ледь видно її, таку темну, бо ж ще неясне світло, що пробивається крізь причілкове вікно. Сумно вона тепер всміхається, здається Іванові. Гладить її Іван своєю шкарубкою долонею. Цілує. Хоче жалітися, та мовчить, тико сльози з очей котяться. Великі, як горох, сльозини, і туман геть очі застилав.
«Чи у вас, в Гамериці, тоже є такі непутьові люди?» — подумки питає Іван тую красуню з чудернацьким ім’ям Таумі.
Вона мовчить, дивиться усміхнено — не печально, та знизу, з сіней чути, як грюкають двері й доноситься схарапуджений мамин голос:
— Що ти там робиш, на горі, Іване? Господи, хоч би чого дурного не наробив з білої гарячки…
— Я тута, мамо, не волнуйтеся, — озиваються Іван. — Я тута, книжки поправляю, зара злізу, чого там розходилися?
Він поспішно погладив ще раз свою Таумі, сховав у книжку і до отвору горища наприсядки, щоби ще раз головою не торохнутися.
— Ой, лишенько, з таким синком жити, — приказувала мама. — З таким дурним анкоголіком.
А Іванові раптом зробилося тепло-тепло у грудях. Хтось ніби там параного молока розлив. Бо як є у нього така мама, що не спить, як та миша, кожен його крок чує, кожен порух, як є в нього така дівка, що блимає очицями білими у темряві і все, що на Івановім серці, розуміє (а мусить розуміти, бо ж як усміхалася — то сумно, то підбадьорливо), то мусить Іван жити собі і голову не задурманювати.
— От злізеш, то всиплю тобі гарячих, — казала мама внизу. — Зновика з шафи гроші потєг, га, я тибе питаю? Та скіко то мо’ те триватиме?
— Я татові гроші брав, — сказав Іван. — Татові. І за його памнять пив.
— А як татові, то хіба мона? Ще ж треба буде ставити йому хоч якийсь пам’ятник, і тобі, окаянцю, на зиму пальто нове справити, раз ті гроші нам до хати звалилися.
— Ку-ку, — сказав Іван, визираючи з отвору. — Ку-ку, мамо…
— Я тобі зара кукну, — насварилася мама. — Такечки кукну, що три дні на лавку не сядеш.
— То я зувсім тоді не злізу, — пообіцяв Іван. — Тута, на горі, житиму і, як кіт, мишей ловитиму, раз ви-те тако на мене сваритеся.
Іван звісив голову і дивився на маму. Неїна голова біліла посеред темних ще сіней. Як вінок цибулі, щось таке довкола неньчиної голови виднілося.
«Може, то, як у церкві на Богородиці, той знак? — подумав Іван. — Тико ж мама простая жінка і не Божого Сина, а такого дурника, як я, має…»
Він почув спів — так співали у церкві. Цілий хор — мо’, людей, а може, й янголів. Десь там, на горищі, а мо’, й за хатою.
— Воспіваю Тебе, Боже, — і собі заспівав Іван. — Да воздаш мі покаєніє…
— Іване, — зойкнула мама.
— То я так, згадав, — сказав Іван. — Може, ви битися не будете?
— Буду, — сказала мама Панаска. — Як же тебе не бити?
— То й у мене рука тєжка, — сказав Іван.
— На матір піднімеш? А ще пєснопєнія тут ізранечку устроїв.
— А мені позволітєльно, бо я дурний.
— Не так дурний, як хитрий.
— Дурний, мамуню.
Іван був не знайомий з тонкощами психіатрії і психології, тому й не знав, що той, хто себе дурником вважає, таким не є насправді. Він багато чого не знав. Просто дивився на маму, доки та не витерпіла й не пообіцяла, що бити не буде, й останній раз прощає Іванові його хатнє злодійство.
Іван зліз по драбині на землю й поцілував маму.
Відчинив двері і побачив, як небо на сході із сірого на очах стає білуватим. Потім воно пожовтіє, бо ж там десь має викотитися великий окраєць сонця. Та, щоб його побачити, треба було вийти за садок. Іван туди й пішов.
— Ну куди ти босий, ноги замажеш…
Мала б мама сказати, що простудиться. Та Іванові не звикати босим ходити. Холодить підошви ніг земля, грудки лоскочуть, тільки пальцям, як на камінці наштовхуються, боляче. Іде Іван. Він вийшов за сад, рукою об крайню, стару вже, сливку обперся і став ждати сонця. От-от окраєць білої булки, чи то ромашка велика — на небо викотиться. Жде Іван того дива.