Тепер вони з Іветтою сиділи в кабінеті Донні, як називала Таумі Річардсона за його другим ім’ям. Донні був високим, піджаристим, худим, здатним от-от, як здавалося, скластися надвоє. Руда шевелюра, запалі щоки, гострий ніс, очі-буравчики робили його схожим водночас на лиса, котрий винюхує здобич, і на змія в засідці, що цю здобич підстерігає. Він був схожий на клоуна, що готовий виступити на манежі, варто лише одягти на голову ковпака, а на носа довгу накладку з кулькою на кінці, і на актора, котрий щойно невдало відіграв роль Гамлета. Однак Таумі знала: за цією зовнішністю криється гострий розум, уміння аналізувати будь-яку ситуацію і розкладати заплутану психологічну колізію. Донні був здатен знайти в темряві людської психіки саме ту нитку, за яку треба потягти, аби перед пацієнтом раптом спалахнуло світло.
Таумі чесно виклала йому все, що знала про події останнього часу, які сталися з нею та Іветтою, — від їхнього конфлікту до вчорашньої дивної прес-конференції із ще дивнішим бажанням Іветти служити їй, бути рабою і світанковим прокиданням подруги, коли та спочатку нічого не пам’ятала, а потім наче подвійно прокинулася такою самою, як була колись.
Не обминула вона і своїх таких дивних почувань цієї ночі: безсоння, тривоги, бажання шукати прихистку в когось далекого і невідомого, потребу спілкування, коли здавалося — от-от хтось зайде до кімнати, небажаний, якого слід боятися, ледве вона перестане говорити. І дивні, загадкові слова Маріонелли про ніж, що виростає з помсти й ненависті.
— Гіпноз? — спитала вона, закінчивши. — Якщо так, то хто? Чи те, що зі мною було, звичайні невротичні прояви? Ви ж знаєте, я таки психопатка.
Річардсон слухав уважно її розповідь, це Таумі бачила, бо, як вона закінчила, наче поринув у транс: погляд його став геть відсутнім, він подумки відлетів кудись далеко. У відповідь на здивований позирк Іветти Таумі замахала рукою і заперечливо похитала головою. Не заважай, Донні неодмінно зараз знайде вихід, він вирушив до нього своїм, тільки йому одному відомим шляхом.
Відсутність Річардсона була довгою. Дуже довгою. Стрілка старовинного годинника, прикрашеного двома химерними фігурками птахо-звірів, встигла пройти дві поділки. Але, наче прокинувшись через десять хвилин, Джеймі Дональд Річардсон сказав, що пояснити все, що відбулося, лише гіпнозом було б надто просто.
— Коли у вас виникло бажання провести цю прес-конференцію, міс Іветто? — спитав він.
— Здається, чотири дні тому, — відповіла Іветта. — Хоча бажання помиритися з Таумі виникло значно раніше. Та я не знала, як це зробити. Коли відверто, то я чекала якихось кроків з твого боку, люба Таумі. Коли ж я зрозуміла, що їх, напевно, не буде, в мене стала наростати незрозуміла тривога. Так, тривога, а за нею почуття вини. Я картала себе за те, що одягла того вечора те прокляте плаття. Відчуття вини стало наростати, як лавина. Більше того, з’явилося інше відчуття — що з тобою от-от має статися щось непоправне. І що порятувати тебе я можу лише одним способом, вибач, але мушу сказати правду — зарізавши тебе. Це було схоже на справжнє божевілля.
— Ніж… Ніж помсти, — простогнала Таумі.
— Що? — Іветта вигукнула це перелякано.
— Розповідайте далі, — звелів Річардсон.
Іветта сказала, що ці відчуття й бажання зникли раптово, як і з’явилися. Лишилося одне: помиритися з Таумі. Але неодмінно не самою, а в присутності інших. Хтось наче шептав їй, що інакше примирення не буде. Тому вона й розповсюдила те повідомлення. А вже те, що сталося з нею на прес-конференції, Іветта майже зовсім не пам’ятала. Коли вона вийшла з машини, її наче оповив густий туман.
Цього разу, ледве Іветта закінчила розповідь, Річардсон сказав, що вплив на їхню психіку, безумовно, є. Але не це головне. У нього сильна підозра, що обоє любих дівчат стали об’єктами якоїсь незрозумілої гри. Він боїться: то лише прелюдія до чогось більшого і, можливо, небезпечнішого. Для них обох. А можливо, тільки для однієї з них, а друга лише буде (чи була) статистом у цій задуманій грі.