— Щоб нічого не сталося, мусиш негайно летіти в Європу, — загадково сказала Таумі.
— О, Таумі, — Іветта несподівано взяла цілувати руки, плечі подруги.
— Ти, здається, таки божевільна, — сказала Таумі. — На жаль, я не зможу тебе провести до аеропорту.
Таумі вперше не знала, що їй далі робити. Чому? Вона не знала й відповіді. На її вимкненому на час візиту до психоаналітика мобільнику було вже чотирнадцять повідомлень про пропущені дзвінки. А це ж від найближчих друзів і знайомих. Бо номери двох її персональних телефонів знали не надто багато людей. На більшість дзвінків відповідали секретар, секретарка, прес-секретар, керівник особистої інформаційної служби.
«Секретар, секретарка», — подумала Таумі.
Щось її бентежило. Вона набрала номер свого нью-йоркського офісу.
— Що у нас новенького з учорашнього дня?
Новенькими були два запрошення на світські раути, одну виставку, дві прес-конференції американських кутюр’є, три прохання про інтерв’ю. Все як завше.
— Є ще один конверт із пишним вензелем і написом: «Відкрити тільки особисто міс Таумі Ремпбелл», — сказала секретарка. — Штамп якогось…
— Відкривай, — озвалася Таумі. — І прочитай. Від кого б не було.
Через якусь хвилину вона почула: «Магістр і Президент великого товариства захисту і дослідження культури Гаїті містер Джавіртан Тампереств’є має честь запросити свою велику землячку і родичку міс Таумі Ремпбелл на аудієнцію у товариство, аби повідомити дуже важливі дані про неї саму, її високе походження і древній рід, її родину, зокрема, достоповажну її матір Франселіну-Катрін і брата Ліонеля та його теперішнє місце перебування. Чекаємо в будь-який час за адресою…»
— Гаразд, — сказала Таумі. — Дякую, Мері.
Безумовно, вона знала, що походить із Гаїті, де колись і народилася. Але вона разом з мамою виїхала з якогось там маленького містечка на даному острові, коли їй було лише п’ять років. Таумі знала від матері, що батьком був англійський моряк Джонатан Томас Ремпбелл (от звідки таке англійське прізвище у гаїтянки), який, перш ніж опинитися в маленькому приморському містечку неподалік Порт-о-Пренса на острові Гаїті, багато встиг помандрувати світом.
— У нього був шрам біля вуха і два великих шрами там, де не всі могли й побачити, — розповіла якось мати у хвилини відвертості: тоді Таумі вже було одинадцять і жили вони у Ференстеді, тихому благополучному затишному містечку. — Ну, я тобі, так і бути, скажу де — на животі й на нозі, біля самого його чоловічого… (звісно, мати не церемонилася і вжила круте французьке слівце). Коханка його, казав, приревнувала й захотіла відрізати. Та тільки ножем пирнула.
— А на животі? — спитала тоді Таумі.
— О, на животі був довжелезний шрам. Ніж кишки зачепив, не знаю, як той гад і вижив…
Мама Франселіна була зла на Джонатана Ремпбелла, якому по-справжньому віддала не тільки тіло, а й душу. Таумі була єдиною його донькою. Джонатан сам був мулатом, ось чому в Таумі не чорний, а справді шоколадний колір шкіри. Ліонель… Ліонеля Таумі майже не пам’ятає. На момент їхнього відплиття у трюмі вутлого суденця, що перевозив нелегальних емігрантів, старшому брату виповнилося вісімнадцять. А може, й усі двадцять — мама точно не пам’ятала. Він був сином від першого чоловіка. Донька і син від другого померли маленькими. Ліонель вибрав долю, як і багато його ровесників із маленького таїтянського містечка, — наркотики, участь у молодіжних бандах. Ліонель кудись зник, зате з’явилися похмурі типи, котрі розповіли Франселіні Ремпбелл про фантастичні борги її сина за присвоєні ним наркотики. Вони погрожували розрізати її на шматки, а п’ятирічну Таумі зґвалтувати і теж розрізати та віддати собакам, якщо борг не буде повернуто або вона не скаже, де її синок сховав порошок. Отоді Франселіна й відважилася на нелегальну еміграцію…
Відверто кажучи, Таумі не надто цікавилася долею брата. Якщо ще відвертіше — зовсім не цікавилася. Більше того, вона воліла викреслити зі свого життя місце народження, своє походження і всім казала, що родом із Флориди. А якби ще довідалися, що брат у неї наркоман і бандит… Ото б взялися перемивати кісточки — газети і телеканали, учасники численних світських збіговиськ.
І раптом Таумі відчула, як щось стисло їй горло. Залоскотало там, наче хто всунув до рота пір’їну. З пам’яті виринуло, роздобуте невідомо чим: картина чи марево? Просто спогад? До їхньої вбогої оселі заходить невисокий міцний хлопець.
— Ти приніс цукерку? — питає його шоколадне дівчисько, маленьке зовсім дівча, котре звісило ноги з ліжка-лежанки, сяк-так прикритого якоюсь рядниною.