— Отже, почнемо, — сказав господар.
Звичайно, міс Таумі відомо, що цю західну півкулю їхньої грішної планети відкрив для європейців іспанський мореплавець родом з італійського міста Генуї Крістофер Колон, він же Христофор Колумб. І що після відкриття на ці землі розпочалася європейська, передусім іспанська експансія. А що індіанці на найперше відкритих островах Куба і Гаїті, а за ними й на інших територіях масово вимирали од непосильної праці та занесених загарбниками незнаних досі хвороб, постало питання — де ж брати робочу силу? І тоді очі конкістадорів, а за ними й просто піратів звернулися до Африки. Там вони почали спочатку скуповувати рабів на місцевих ринках, число яких зростало, мов гриби після раннього дощу. Але швидко збагнули, що є й інший, дешевший і прибутковіший спосіб здобути дармову робочу силу. З Гаїті до земель, які згодом назвуть Берегом Слонової Кістки і Золотим Берегом, стали споряджатися спеціальні експедиції. Розпочалося велике, мабуть, найбільше в історії людства полювання на живих розумних істот. Особливого розмаху воно набуло ось тут (маг ткнув пальцем), на берегах Гвінейської затоки, території сучасних держав Того, Беніну і Нігерії, які називалися Невільничим берегом.
— Споряджалися одна за одною експедиції, які влаштовували облави і справжнісіньке полювання на місцевих жителів, — повторив Джавіртан. — Нехай пані Таумі собі це на якусь хвилину уявить.
Старий змахнув рукою, і раптом, уже наступної миті, кімната кудись наче поплила, підхоплена невидимим потоком. Стіни аскетичної кімнатки відсувалися все далі й далі. І ось уже Таумі… Таумі побачила себе серед широкого простору, вкритого вигорілою травою та де-не-де поодинокими деревами з розлогими могутніми кронами.
Оскільки Таумі вже була в Африці на організованому спеціально для неї сафарі, то вона здогадалася, що довкруги неї савана. Але чому вона біжить по ній поруч з такими ж, як вона, дівчатами і юнаками, зодягнутими лише в настегенні пов’язки? Таумі глянула на себе і побачила, що на ній також лише вузький шматок якоїсь явно несвіжої тканини. Що це? І чому вона тут опинилася? Це не сон, адже довкола все таке реальне: люди, що біжать, трава під ногами, дим десь збоку, запах якого вона явно відчуває. Хлопець, що мчить попереду, розвертається. В руках у нього лук, на плечі — сагайдак із стрілами. Він дістає стрілу, вставляє в лук і стріляє. Підстрибує, плескає руками — мабуть, бачить, що влучив. А наступної миті падає, скошений кулею. Таумі чує звук пострілу, бачить кров, що витікає з грудей хлопця, червоний потік дедалі збільшується і збільшується, на нього несила дивитися.
— Абіджоземе! — кричить Таумі й кидається до хлопця, котрий повільно осідає на землю.
«Я його знаю?» — здивовано думає вона й розпачливо озирається.
Бачить, як десь далеко позаду палахкотять у вогні невеличкі будівлі їхніх хаток (їхніх? чиїх?), схожі тепер на великі смолоскипи. А головне — бачить, що за ними біжать озброєні рушницями люди, білі люди з собаками.
— Таумі! Втікай, Таумі! — чує вона чийсь голос. Дівочий голос незнайомою мовою, але вона її розуміє.
«А як же Абіджозем? Він же помре», — думка ця повертає Таумі до хлопця, який ще живий дивиться на неї жалібно і прохально, тіло ледь-ледь здригається в передсмертних конвульсіях, але як і чим вона може йому допомогти?
— Я не покину тебе, Абіджоземе, — шепоче вона.
Тугий клубок стискає їй горло. Застилає очі сиза полуда. Вже ніби у півсні чує Таумі, як зовсім поруч валують собаки, гупають по землі важкі чоботи, лунають гортанні крики — іспанською, французькою?
Чиясь сильна і смердюча рука хапає її за жмут кісок на потилиці, піднімає. Таумі бачить перед собою чоловіче обличчя з рудою борідкою, хтиві очі-буравчики.
— А нічогенька чорна сучечка дісталася, — регоче цей чоловік.
Поруч зупиняється ще один, дивиться на Абіджозема, котрий конає в муках.
— Сильний був би раб, — констатує він. — Нащо ти стріляв, Рудольфе? Ми й так би їх наздогнали.
— Він убив Пабло, — відказує той, що тримає Таумі.
— Пробачте, що змусив це все пережити, — чує Таумі.
Вона знову в кабінеті, чи то кімнатці-опочивальні, поруч із господарем Джавіртаном.
— Що це було? — шепоче Таумі.
— Майже звичайне навіювання, моя пані, — відказав маг Джавіртан. — Ще раз прошу вибачення, моя королево, за те, що ти пережила в своїй уяві. Але це, гадаю, допомогло тобі уявити, як усе було насправді. Ти не гніваєшся, ласкава пташко?
— Ні, — сказала Таумі, в якої ніздрі вже почали роздуватися: що він собі дозволяє, цей стариган?
Її тілом раптом розлився дивний спокій і насолода. Наче вона щойно повернулася до своєї оселі з далекої і стомливої подорожі.