«У мене, здається, потихеньку дах їде», — подумала Зінаїда Антонівна й лапнула себе за голову.
Іван у цей час уже вернувся додому. Він був щасливий. Наука давалася не так уже й важко. Але найголовніше не це. Найголовніше те, що у нього на горищі тепер не одна, а цілих п’ять Таумі Ремпбелл. Їх добула з тієї мудрої штуки, хитрої залізяки, що стоїть в кабінеті директора, Господи, як його, ага, компу… компутера, Зінаїда Антонівна, пані Зіна.
На одній карточці, а втім, і не карточці, а картинці на білій бомазі — Таумі на березі моря. Вітер кошлатить її волосся, рве платтячко, а вона мружиться і посміхається.
На другій картинці Таумі йде якоюсь доріжкою у нарядній білій спідничці й прозорій блузочці, з маленькою сумочкою в руках. Не може Іван пригадати, як називається та доріжка. Таумі теж посміхається, тільки інакше, ледь-ледь, по боках доріжки люди, які захоплено дивляться на Іванову богиню, кохану, сонечко його ясне, хай і темне, шоколадне. Як би Іван хотів там бути, поглянути, хоч упівока, хоч краєчком ока, хоч на мить.
На третій картинці Таумі сідає у машину. Ногу закинула, голову повернула, на Івана дивиться, а Іван очі заплющує, бо ж здається, що з-під коротенької сукенки трусики біло-біло зблискують. Йой, Таумі, що ти робиш, хочеться сказати Іванові.
На четвертій — Таумі упівпояса, у прозорій рудуватій кофтинці, крізь яку видно її цицьочки з гострими, ще темнішими, ніж тіло, сосочками.
«А, Боже мій, Таумко», — хочеться сказати Іванові, поки він дивиться на цю карточку-картинку.
У нього в такі хвилини геть паморочиться в голові. Пливе вона кудись, бідолашна, у височінь, пробиває черепичний дах, зведений колись над хатою покійним татом Миколою. І там собі летить аж у піднебесся, торкається щокою хмари і блаженствує.
Теперка Іван, вернувшись, скидає празничного костюма, якого неодмінного вдягає, коли вирушає на урок до вчительки пані Зіни. Скидає маринарку, штани, а затим і сорочку. Труси в Івана довгі, майже до колін.
«Нє, я не схож на боцюна, — думає Іван, стоячи перед люстром, вмонтованим у стіну шафи. — А на яку пташку схож? Ой, Іване, на підбиту сіру вороняку, бо на голуба — нє, то пташка сумирна, лагідна, а ти, Йване, з мамою буцаєшся, суперечиш…»
Ну, мама тут як тут — згадав у думці, а вона на порозі.
— Отак і стоятимеш без штанів?
— А чом би й нє, наш директор тож у коротких ходить, — Іван у зеркалі сам собі підморгує.
— Станеш директором, то й ти ходи собі хоч голяка.
Проти такого аргументу не попреш. Іван — не директор, а тому мусить шукати старіші, буднічні штани. Тре буде спитати у вчительки, як директор по-англіцькі.
— Зило принесеш із городу, я наполола, — командує мама.
— Добре, добренько.
Та Іван, перш ніж піти на город, вирішує на горище залізти, Таумі добрий день сказати. Та коли вистромлює голову із ляди, мало не умліває і додолу не гепається з драбини. Прямо на нього біжить здоровенний сірезний щуряка, який тримає в зубиськах шматок паперу.
Господи Боже мій і Пречиста Матінко — в зубах щур тримає, волочить, певно, до своєї нірки, карточку Таумі.
— Киш, проклятий, щоб ти здох, кинь мою дівку, — кричить до щура Іван.
Щур од несподіванки спиняється і кидається вбік. Та паперу із зубів не випускає. Іван мусить дертися спішно на гору.
— Я тобі дам, гаспиде, красти чужих дівчат!
Іван тупає вже по горі, щур кидається під купу старої взувачки. Та мусить карточку Таумі таки впустити.
— Що там таке, Іване? — кричить знизу перелякана мама.
— Нічо, нічо, тико щур біг, — відказує Іван. — Я його прогнав.
Він підіймає карточку, геть пожмакану і любовно її розглядає. До чого хитрі ці звірюки, дивується. Щур хотів украсти фотку, на якій Таумі ногу в машину закидає. Мало не прокусив зубиськами те місце, де трусики видніються. У ногу поцілив.
«Боженьку мій, там же десь, напевне, їй заболіло», — зненацька думає Іван.
Заболіло тій, справдешній Таумі.
Він ховає світлину в книжку, найтовстішу — «Энциклопедический словарь», а книжку прикладає цеглиною. Дудки тепер дістанеш.
— Іване, тебе самого щур не з’їв? — бідкається внизу мама Панаска.
— Нє, я зара чимось дірку заб’ю.
Після того, як всі дірки на горищі міцно затулені, Іван спускається на землю. Мама там дорікає їхньому коту за неробство. Котисько соромливо треться об двері.