Муравель-Кергуду аж спинився на мить чи й цілих чотири миті — така захоплива картинка відкрилася перед його масними очиськами. Два дьогтьові дідьки, котрі сиділи у тих осовіло-хтивих очах, переморгнувшись, допомогли наповнити тіло молодика силою й пружністю й зробити вирішальний стрибок.
Зінаїда Антонівна встигла ще ойкнути, коли на неї навалилося щось важке, смердюче й дуже. Ростик-Муравель кинув учительку на суничний кущ і вміло правою рукою затис їй рота. Ліва ж рука мацнула за груди й стисла цицьку.
— Тихо, тихо, вчена сучко, — зашипів Ростик. — Не брикайся, то лишишся живою, ще й отримаєш задоволення.
Зінаїда все ж спробувала вирватися з міцнющих, мов залізних, лап насильника, але дарма. Він таки був сильнішим. Ростик перекинув ліву руку з грудей на низ і взявся стягати трусики.
— Не кричатимеш, то не битиму, — сказав він.
«Якщо вас ґвалтують і не можете опиратися — отримайте задоволення», — раптом полізли до Зіниної голови слова з анекдоту.
Їй стало огидно. Нестерпно огидно. Вона мотнула головою. Ростик ледь попустив руку на її роті, й наступної миті Зінаїда Антонівна вкусила його за палець. Вона вклала в цей укус всю свою лють, і Ростик скрикнув од болю. Але тут же крикнув:
— Сука!
І опустив кулака на Зінину голову. Далі він перевернув її на спину. Зіна, проте, не знепритомніла, у неї тільки на пару секунд потемніло в очах. Тепер, лежачи на спині, вона побачила обличчя насильника і жахнулася. То був односельчанин, житель Кукурічок, знаний хуліган і розбишака, до того ж відомий якоюсь затятою безжальністю у ставленні до жінок і старших людей. Але це ще не все… Зінаїда Антонівна мала добру пам’ять на обличчя, імена й пригадала, що цей чоловік, ця огидна потвора була колись її учнем, восьмикласником, так, восьмикласником, того першого року, як вона прийшла за покликом свого дикого клятого кохання вчителювати до Кукуріцької школи. Який жах! І тепер він її ґвалтує… До того ж з виразу його злих очей Зінаїда збагнула: цей виродок живою її не лишить.
Все ж вона вирішила спробувати. Бо… Бо як буде далі жити… Бо… Так хочеться жити…
— Ростику, любий, пусти, я нікому не скажу, — прошептала вона.
І зрозуміла, що зробила грубу, жахливу помилку.
— Ростику! Любий! От ми й полюбимося! — сказав він тоном, де кожне слово було вироком.
Все тіло його тремтіло од тваринного збудження. Ростик заломив руки Зінаїди за спину. Рвонув плаття. Зняв нарешті трусики.
— Заплющ очі, суко! Чого зириш, як скажена?
Зіна послухалася. Кричати — дарма. Надто далеко зайшла вона до лісу. Надто далеко… Як і у всьому житті…
Да… ле… ко… Боже мій…
Зінаїда мимоволі схлипнула. Почула задоволений хрюкіт. Груба плоть ввійшла у її тіло.
Та коли Ростик зробив кілька порухів, вони обоє почули, що лісом хтось явно біжить. Біжить саме сюди, до них. І почули голос.
— Зіна… До… Тонівно…
Чоловік кричав із розпачем, мовби побачив потопельника чи людину в хаті, що палає.
«Господи, то ж Іван», — впізнала голос Зінаїда Антонівна.
Невже біжить її порятунок? Але ця сволота може вбити й бідолашного Івана…
Лісом справді біг Іван. Ще стоячи на власному подвір’ї, він завважив, як вулицею мимо їхньої хати кудись поспішає його вчителька. Провів очима і збагнув: Зінаїда Антонівна йде до лісу. Чого б то? Може, по ягоди? Тилько ж чорниці ще й не поспіли. Мо’, прогулятися рішила… хай…
Іван поборов бажання, що несподівано з’явилося, й собі йти за вчителькою. Обоє прогулялися б. Мо’, й щось би тамечки повчили. Мо’… Ой, Іване, не думай про казна-що, то ж твоя учителька, николи її не поцілуєш, у тебе своя дівка є. На горищі.