— Іване Миколайовичу… Не дивіться на мене!
Розпачливим був її вигук. Розпачливим, соромливим і…
якимось наче дитячим. Прохально-дитячим.
Зінаїда Антонівна кинулася до суничника. Поспішно натягла свої кольорові, у квіточках, трусики. Плаття було добряче порване, але тільки спереду. Одягла, сяк-так прикрилася.
— Ходімо, Іване… І спасибі вам…
— Я той… Я… А цей як?
Іван був геть збентежений. Щойно вперше в житті він побачив геть голу жінку. Ну, хіба на цицьках та штукенція, як єї… До того ж таку вродливу, хай і рябеньку, али доладну. Тамарка — збоку припарка, його нібито нівєста з сирого тіста, ні в щот. На ній, ага, платтє було, і що там ще… А тут… Сороміцько як… І радісно…
— Нічого, очуняє, — сказала Зінаїда Антонівна. — Такі довго не здихають.
Вона витерла краєчком плаття розпанахану Іванову губу, що на очах пухла.
— Ходімо, Іване Миколайовичу…
Вже при виході з лісу сказала, що хоче попросити Івана про дві речі. По-перше, нікому про побачене, про цю прикру подію не казати. Нікому-нікому, дайте слово…
— Нікому-нікому, — повторив, як луна, Іван. — Присяй-бо…
— От і добре, — сказала Зінаїда Антонівна. — Я вам вірю. А по-друге, Іване Миколайовичу, підійдіть до хати нашого директора, і там, у моїй кімнаті, візьміть інше плаття. Будь-яке. Хоча б синє, в білий горошок. Кімната моя не зачинена. А питатиме щось Георгій Семенович, чи Софія Петрівна, його дружина, чи їхня донька, скажете, що я так наказала. Що в лісі порвала плаття. За сучок зачепилася. Ну, не піду ж я по селу в такому вигляді.
— Не підете, — згодився Іван.
Проте, як відійшов трохи, раптом назад вернувся.
— Чого вам, Іване… Миколайовичу? — спитала Зінаїда Антонівна.
Іван тупцяв, переминався з ноги на ногу, сопів, як ковальський міх.
— А як той… Як той очуняє… Нидай-бо’.
— Ну, милий ви мій і турботливий, — посміхнулася явно задоволена Зінаїда Антонівна. — Я зумію за себе постояти. Ви ж бачили.
— Бачив.
Ще Зінаїда Антонівна спитала, чи дуже побите в неї лице.
— Трохи синяк під оком, — сказав Іван. — Али до свайби заживе.
Зінаїда Антонівна у відповідь знову посміхнулася — ще вдячніше і трохи загадково.
Ще Іван йтиме селом і його пройматиме легкий дрож. Плаття? Вчительчине? Принести? Гой-гой…
Ще Іван скрадатиметься до директорової хати. Якби злодій який. А чого б скрадатися?
«А того», — сказав собі Іван.
— Зінаїди Антонівни нема вдома, — скаже йому Валерія, директорова донька.
— Я знаю, — засоромиться Іван.
— То що вам треба? — спитає Валерія.
— Її плаття, — скаже Іван.
— Плаття?
— Вона сама просила, вона порвана, — Іван уже плакав.
— Он як, — сказала Валерія. — Яке ж плаття?
— Яке? — Іван був геть спантеличений. — Яке хочете.
І подумав — як же візьме те жіноче плаття до рук?
XI.Таумі
Того пам’ятного вечора Таумі Ремпбелл довідалася від мага Джавіртана, що в результаті наполегливих складних пошуків він знайшов її зовсім ще юну, підлітка, нащадка великої Туммі Маліколоне. Розшукав у містечку на Флориді, де загубився її слід після нелегальної еміграції з Гаїті. Вона, тільки вона, як і написано в передбаченні долі світу магом Аллео Сатторе, повинна була знайти й привезти черепа білої чарівниці. Але як це зробити, коли він знаходився на території проклятої Червоної імперії — Сов’єт Юніону? Туди з Америки могла потрапити тільки знаменита людина. Тоді якраз у них змінився цар, прийшов той, кого називали міченим — Майкл Горбачов. Він почав дружити з нашим президентом Рейганом. І тут Джавіртана осяяла геніальна ідея — зробити з Таумі, вуглуватого, але доволі вродливого дівчиська, супермодель.
— Ти намагалася втекти від мене бозна-куди після смерті матері, — сказав Джавіртан. — Але я знайшов тебе, я, чуєш, я влаштував тобі комедію з екзаменами в коледжі, я, а не якийсь там невідомий благодійник, наймав учителів танців, тренерів, щоб тебе дечого навчили. Я влаштував тебе в одне з провідних модельних агентств, заплативши чималі гроші. Я часом мусив діяти, як справжній маг, бо таки добре володію прийомами і заклинаннями нашого вчення туммі-вуду. В тому числі й гіпнозом. Мені довелося навіть усунути кількох надто допитливих журналюг, котрі прагли покопатися в твоєму минулому.
Маг замовк і став віддихатися. Хапав ротом повітря.
— Я повинна вам віддячити? — спитала Таумі. — Скільки? Десять мільйонів вистачить? Чи віддати один з маєтків? Яхту? Я готова.