Таумі солодко потяглася. Нагадувала пантеру перед стрибком. Наступної миті її мобільник повідомив, що надійшла есемеска.
«Іветта Сімпсоні» — такими були два слова. Номер, з якого посилали повідомлення, не висвітлився.
Все ж Таумі негайно набрала один із номерів Іветти.
— Ти? — здивувалася Іветта. — Навіщо ти дзвониш?
— Але ж ти прислала есемеску!
— Я? Ніякої есемески я тобі не присилала. Я вже повністю одужала і ненавиджу тебе, — сказала Іветта.
— Але ти…
Та Іветта вже вимкнулась.
Розлючена Таумі хотіла подзвонити до служби охорони інтересів працівників модельного агентства. Та передумала. По-перше, надворі ніч. По-друге, навряд чи вони зможуть чимось допомогти. Якщо надійну систему охорони її стільникового зв’язку зламано, а те, звідки телефонують, визначити неможливо, то так само не зможуть визначити, хто ж насправді прислав есемеску. Хто? Хтось доволі могутній, хто заповзявся її тероризувати, позбавляти спокою, погрожуючи, демонструючи свою владу над нею і свої можливості.
Клятий карлик Джавіртан і його команда?
Напевне!..
Або ті, з ким вони зв’язані. Підкоритися, виконати їх дурну умову? Нізащо! Вона — Таумі Ремпбелл.
І все ж — чому Іветта Сімпсоні? Враз Таумі пригадала слова Джавіртана… Слова Джавіртана про те, що довелося оберігати її таємниці від посягань журналюг та інших набридливих осіб. Що він може їй влаштувати всілякі капості. Отже, Іветта… Так, їй нагадували, що історія з фокусами, з тимчасовим затемненням чи божевіллям Іветти Сімпсоні була також ними підлаштована. Адже про зовнішній вплив казав і психоаналітик Річардсон.
«Все одно треба спати, — вирішила Таумі. — Треба спати. Я ще поборюся. Даремно я когось сьогодні не підчепила. І сер Бартон, і Річард Вайтернс натякали, що готові… Готові бути до моїх послуг. І… А я хотіла благопристойно виглядати в очах цього рашена…»
Коли вона направлялася, щоб прийняти душ, раптом почула постріли. Кинулася до вікна. Небо за вікнами вілли, над морем, було розцвічене цілим сузір’ям яскравих вогняних квітів. І вона зрозуміла, що цей салют, цей феєрверк призначений саме для неї. І влаштував цей рашен, росьї… як там по-їхньому. Росьїянин… Рос…я…нін… Рушен… Рашен…
Костья!
Таумі стояла й посміхалася. Феєрверк все не стихав, лише посилювався. І це незважаючи на категоричну заборону в Ніцці й околицях міста (чи не на всьому Лазуровому березі) нічних феєрверків, котрі могли порушити спокій вельможних мешканців курортного міста. Виходить, плювати хотів рашен Костья на заборони і загрозу величезного, може, й у сотні тисяч штрафу (казали, що десять тисяч євро за хвилину салюту). А салют, феєрверк тривав уже добрих чверть години. Таумі охоплювало дедалі більше збудження. Вона вже нагадувала кішку, котра вирушає на полювання. Нагострені, нашорошені вушка чутливо вслухаються у звуки, ніздрі, що роздуваються і вбирають з удвоєною, а то й утроєною силою довколишні запахи. Горять, аж палахкотять очі.
Як була, в легенькому, накинутому наопашки халатику, Таумі босоніж збігла донизу. Охоронцеві, що підвівся з-за столика біля дверей, змахнула рукою — не треба мене супроводжувати.
Спочатку зійшла на балкончик, спеціально обладнаний для неї на краю тераси над морем. Помилувалася звідти феєрверком, що не припинявся. Навіть посилився — можливо, з яхти, яка біліла десь там у морі, в бінокль чи підзорну трубу побачили її фігурку на фоні передранкового берега? Таумі подумала — чи не кинутися звідси, з балкончика, в море? Зараз літо, вода напевне дуже тепла. Згадала свій політ в океан, коли була викинута тим дурнем Люлебургом. Ах, Вінсент, Вінсент! Шалений, як і вона, хоч часом ще вразливіший, схожий на дитину, в якої відібрали цукерку, коли довідувався про чергову її примху чи бачив флірт на якомусь балу або прийомі.
Як вона тоді летіла вниз і кричала від страху. Верещала. Вдарилася з розмаху об густу стіну води і пішла вниз. А за нею вже летів у воду той режисер. Люлебург. Тут біля берега глибоко, однак треба пролетіти трохи далі, чи не впаде вона на пісок? Ні, тут навіть не пісок, а прибережна галька. Гаразд, вона просто попливе. Таумі швидко збігла вниз. Скинула халатика і голяком ввійшла у воду, яка виявилася і справді дуже теплою. Аякже, південь Франції, кінець червня.
Таумі попливла. Пливла легко. Майнула божевільна думка — пливти до яхти. Гола? Нехай. Їй не звикати до скандалу. Таумі пливла далі й далі. І тут відчула за якихось сто, а може, й менше метрів од яхти, що морська течія відносить її кудись убік. Спроба опиратися нічого не дала. Таумі закричала, намагаючись привернути увагу людей на яхті. Або хоча б он на тому кораблі… Дарма. Звуки пострілів глушили її голос.