Таумі була доброю плавчинею, неабиякою. І досвідченою. Вона знала, що з течією ліпше не боротися. Так швидко знесилиш себе. Вона лягла на спину й віддалася на волю води й долі. В якийсь момент відчула, що засинає. Даленів феєрверк, стихали звуки… А світанок над морем розтинав ніч, розбивав темряву на скалки все дужче й дужче. Небо ставало синім і намагалося зазирнути у вічі вродливої дівчини, що гойдалася на хвилях. Та вона вже спала і в сні летіла з високої-високої скелі. Її тіло ставало тілом птаха, а руки — крилами. Тіло роздвоїлося, потроїлося, й ось уже десятки птахів-Таумі летіли над морем.
«Котра із них насправді я?» — подумала Таумі.
— Таумі! — кричала чайка, що летіла над птахами, і то був голос матері.
— Мамо!
Але Таумі не кричала, а тільки шепотіла.
Солодка усмішка блукала на її ледь припухлих вустах.
— Мамусю, — шептала щаслива Таумі.
Птахи, що народилися з її тіла, розліталися в різні боки.
Уже не чути було звуків феєрверку. Море пригортало тіло сонної Таумі солоними хвилями, збуруненими ранковим бризом.
…її підібрали двоє французьких рибалок, котрі рано-вранці вийшли на своєму човнику в море.
— Гляньте, дядьку Моріс, русалка, — сказав молодший, років двадцяти. — Справді, русалка. Фея.
— Ти нічого не пив? Чи з вечора не протверезів?
— Та не пив я, не пив, — сердито сказав молодший. — Справді, дівчина.
Нарешті Таумі помітив і старший.
— Ну кралечка!
— Шоколадка!
— Гола-голісінька!
— Чи жива?
Вже виловлена Таумі все ще у напівсні (встигла наковтатися води) почула розмову французькою, яку знала, хоч і не так добре, як англійську, бо встигла забути з часу їхньої втечі з Гаїті.
— Роби масаж, Леоне. Вода повинна вийти з легень.
— Дихає.
— Авжеж, дихає. Інакше б не була теплою.
— Боязко торкнутися. Красива, холера.
— Може, кінозірка?
— Десь я її наче бачив.
— Напевне, з тих, що в Ніцці живуть, на дорогих віллах.
— Ну, туди й відвеземо.
— А може… У мене вже встає. Ніколи не мав таких кралечок. Поласуємо, і за борт. Га, дядьку Морісе? Певно ж, і вам ще хочеться? А тут такий улов… Ви ж…
— Не дурій, Лео. Я сидів, та сидів за крадіжку, але ж не за вбивство і зґвалтування.
— Шкода.
Таумі глипнула. Правим, потім лівим оком. Побачила обвітрені, загорілі прості обличчя. Старшому — за п’ятдесят, а молодший — зовсім щеня. Тільки погляд мав шкодливого кота. Невже справді міг би зґвалтувати і вбити? Чи бравує, смоктунець? Признаватися чи ні, що вона знає французьку?
— Прикрийте мене, — попросила спочатку англійською, а потім таки французькою.
Старший прикрив її своєю старою шкіряною курткою, що смерділа потом і рибою. Здалеку долинув рев сирени.
Як згодом виявилося, тривогу підняла її охорона. А потім до поліцейських катерів долучилася і яхта Костянтина Браннікова.
Стомлена Таумі попросила поліцейських з морського патруля доставити її на цю яхту. Морісу ж вона сказала, що купує його куртку за тисячу євро. Ще випише чек на десять тисяч як нагороду за порятунок. За однієї умови: цьому молокососу Леону дістанеться лише сто євро. Все ж саме він діставав її з води. На більше він не заслуговує. У відповідь Леон, який чув її гнівну тираду, люто блимнув темно-синіми очима.
Так у старій шкірянці вона й постала перед очима Кості. Перед захопленими очима захопленого Кості. Від куртки на Таумі віяло наче з далекого-далекого часу — грубою чоловічою силою, духом, що і лякав її, і притягував. Від Костянтина Браннікова, зодягнутого в яскраво-білу, аж сліпучу лляну сорочку, пахло дорогущими парфумами.
— Ви задоволені, Костья? — спитала Таумі й зовсім по-дитячому поскаржилася. — Я заснула на хвилях і ледве не загинула. Майже потонула.
— Віднині я буду вас охороняти, — пообіцяв Костянтин Бранніков.
У його розкішній каюті він підніс Таумі гарного кольорового халата.
— І хто ж його одягав до мене? — спитала Таумі ревниво, і це був голос кішки, котра ледь-ледь, але випускає кігтики.
— Ніхто, — відповів Бранніков. — Це правда, Таумі.
Того ранку яхта російського мільярдера повернула на схід.
Їх чекала подорож Середземним морем, захід у Туніс і на Мальту, екскурсія на руїни древнього Карфагену і огляд католицького монастиря в Ла-Валетті. А головне — жаскі ночі під південними морськими зорями. Бранніков виявився вмілим коханцем. Силою він поступався хіба що боксеру Джиммі Мейсону чи одному з перших охоронців (заодно й коханцю) ще молодої модельки — Говарду, який згодом загинув у вуличній бійці. Але «Костья» перевершив і їх. І ще багатьох чоловіків у здатності бути сильним і водночас ніжним. Сувора гідна ніжність — ось як визначила це Таумі.