— Від бурі можна втекти?
Чоловік зі стомленим обличчям дивився сумно. І з якоюсь дивною повагою і цікавістю.
— Можна, якщо дуже швидко їхати, — врешті сказав, повагавшись чомусь кілька хвилин. — Ваша машина, я бачу, потужна. Але буря може наздогнати. Тому рушайте. Буря рухатиметься на схід, а потім поверне на північ.
— Чому ви так вважаєте? — спитав Костянтин.
— Тому що така буря хоче поєднатися з великим морем, — серйозно вимовив єгиптянин.
Таумі бачила — Костянтин не схвалює її рішення. Взяв навіть за руку й міцно стис. Вона подивилася йому в очі. Ти боїшся? — питав її погляд.
То була шалена гонка й незабутнє видовище, поки їх наздоганяла темна страшна сила, що вила дедалі голосніше, як тисячі шакалів — згадала Таумі. Костянтин сам вів джипа. Дорога, прокладена серед пустелі, була добротною. Без жодної вибоїни — єгиптяни вміли догодити туристам. Таумі дивилася в заднє вікно. Величезний звір пустелі біг за нею. Ревів, хотів з’їсти.
— Якщо ми врятуємося, в готелі я тебе добряче відлупцюю, — повернув голову Костья.
— Чим? — Таумі спитала це з єхидством.
— Хоча б і паском, — сказав Костянтин Бранніков. — Ти гадаєш, так можна ризикувати життям? Так можна гратися?
— А чому б і ні? — огризнулася Таумі.
— Тому, що я проти дурних авантюр.
— Тоді зупини машину, нехай мене з’їсть буря, — сказала Таумі.
— Дудочки, — відказав Бранніков. — Я, здається, справді в тебе закоханий, свавільна пантеро.
Вони таки втекли. Втекли, втекли, втекли. І буря справді повернула на північ. Чорна стіна промчала за кілометрів два од їхнього джипа. Від неї лишився пісок на зубах. У готелі Таумі сама дістала зі штанів Кості паска, й простягнула йому. Костя засміявся і поцілував.
«Розумний олігарх», — подумала Таумі.
Через місяць Таумі Ремпбелл виходила на подіум на святі великого Сонця в Іспанії. Вона вже знала, що трапиться. Але як могла опиралася цьому. Добре продумала, як ітиме. Босоніж. А чому б ні — вона вже не раз так ходила подіумом, і це викликало захоплення. Перший раз був справжній фурор. Босоніж, отже, не зламається каблук. Як можна спіткнутися босоніж на рівній, гладенькій, без жодного рівчака доріжці? А до прожекторів, юпітерів, фото- і телекамер, як і сотень поглядів, звернутих на неї, — хіба їй звикати? Таумі відпрацювала кожен свій крок. Продумала ритм ходи. Йшла дуже уважно, демонструючи глядачам вдяганку, що символізувала ранню осінь. Все в порядку, ось уже й кінець доріжки. Десь там, збоку, посміхається, дивиться захоплено її коханий Костя. Вона теж посміхнулася. Чарівна посмішка викликала захоплений шелест і оплески. І тут Таумі спіткнулася. На рівному місці. Відчула, як підкошується спочатку ліва, потім права боса нога. Щось наче штрикнуло під лівим коліном, потім правим. Затремтіли обидві ноги. І вона опустилася на коліна. Торкнулася руками доріжки. Зал ахнув. Все ж Таумі, стиснувши зуби, звелася і продовжила ходу. Розвернулася і пішла назад. Ішла, намагаючись гордо тримати голову, виглядати, як завше, по-королівськи. Але вже бачила заголовки завтрашніх газет: «Падіння чорної пантери». Чи «Несподіване падіння чорної пантери». Чи як там ще…
А в її кімнаті Таумі став душити кашель, сухий надсадний кашель. І в цю хвилину зазвучав мобільник. Таумі схопила його і пожбурила об стіну.
— Вам погано? — спитав розпорядник, який зайшов.
— Зачиніть двері, — заревіла Таумі. — Через десять хвилин я вийду на подіум.
І справді вийшла. Гримерувальниця заретушувала сліди напруги і сліз. Таумі йшла вже в шикарному, трохи вичурному костюмі й кидала виклик невидимому ворогу — ну ж бо, насилай ще одне падіння.
Але нічого не сталося. Хід був тріумфальним. Костюм — діловий і водночас модерний — викликав захоплення. Усмішка — ще сліпучішою. Оплески, шквал овацій. А повернувшись до себе, Таумі стала ждати нового дзвінка. Його не було.
Зайшов Костя і не сказав жодного слова. Наче нічого й не сталося. Обняв і поцілував. У щоку, потім у губи.
«Розумний рашен», — подумала Таумі.
Вже в готелі їй повідомили, що її хоче бачити якийсь чоловік. Вона спустилася вниз. Чоловік був молодий, з білою шкірою. Він простяг їй конверта. Таумі заспокійливо змахнула рукою охоронцям.
У конверті лежав маленький клаптик паперу з написаним від руки текстом, рівним, синім чорнилом: «Напишіть, будь ласка, одне слово: так або ні». Вона взяла в портьє ручку й написала: «Так». І жбурнула аркуш під ноги спортивної статури молодика. Той взяв, прочитав, тоді дістав з кишені другого конверта. Таумі дала знак охоронцеві й сама ступила до посланця. І дала йому добрячого ляпаса. Пальцями другої руки дряпнула по щоці. Даремно кидалися до неї охоронці. Молодик лишився незворушним. Навіть не торкнувся щоки, з якої зацибеніла кров. Посміхнувся так, наче вона його поцілувала, і мовчки пішов до дверей готелю.