— Затримати? — спитав охоронець.
— Не треба, — сказала Таумі.
Вже в номері вона розірвала набагато товстішого, ніж перший, конверта. Швидше, пакета. Дістала кілька аркушів білого, сліпучо-білого паперу. Цього разу текст був набраний на комп’ютері. Таумі пробігла першу сторінку і зрозуміла, що то інструкція, як їй діяти далі. Коли і як їхати до тієї Юкрайни. А далі, певно, як шукати того проклятого черепа.
«Яке божевілля, — подумалося Таумі, а далі: — Я люблю тебе, Костья?»
Саме так, із знаком запитання. Костянтин Бранніков також дивився на неї питально.
XII.Іван — Таумі
Іван загрібав у садку листя, коли почув із неба тужливий звук. Такий пронизливо-тужливий, що хапав за серце і змусив задрижати Іванові руки, що тримали граблі.
«Бог мене кличе, — подумав Іван. — А може, не Бог, а тато?»
Йому і хотілося поглянути, чий то голос, і було лячно. Бог може й насваритися, що Іван таки не надто старається, загрібаючи листя, а тато… Тато Микола міг дивитися докірливо. Бо ж не вберіг Іван тата, не придумав щось таке, що б порятувало, може, замовлення давнє, яке одна старезна баба Таналиха й знає. Тре було до баби сходити, довідатися, побалакати, умовити, мо’, й згодилася б, одкрила замовлєннє.
З неба тим часом закричали ще тужливіше. І не один, а два, а мо’, й три голоси. Іван зажмурився і крізь той прижмур таки глянув на небо. Високо-високо, ледь видимі, летіли маленькі пташки. Цілий ключ. Геть маленькі, бо ж високо, аж під самою хмарою, на якій, певно ж, сидів Бог і сварився, щоб не заважєли своїм криком Божу думу думати.
— Зуравлі, — сказав Іван, бо недавно йому таки вирвали зуба, нє, тре признатися, таки не вирвали, а вибили, той же Петро п’янізний поліз битися, як Іван сказав «дуррка» у відповідь на Петрове приставання, коли він дві хати, яких не достає у Кукурічках до сотні, збудує.
«Дур-рка», — сказав тоді Іван.
«Ти мені, придурок?» — сказав Петро.
«Тобі, бо ти сам ділі такий», — сказав Іван.
«То я дурний, виходить, а ти розумний?» — визвірився Петро.
І торохнув Івана кулачиськом у лице. Якраз там, де верхня губа і зуб, який довелося випльовувати з кров’ю. Іван плакав, як мала дитина. Зуба таки найшов на підлозі у барі. Сховав до кишені, а вдома вимив гарненько та намагався на місце вставити. Зуб не слухався, вперто не хотів приростати.
Тоді Іван згадав, як його вчила в дитинстві мама. Сказати: «Мишко, мишко, на тобі кістяного, дай мені залізного». Іван було взявся казати, та подумав, що ліпше до щура звернутися. Того щуриська, що на горищі живе і карточку з Таумі все норовить украсти, кавалер щурячий. Він поліз на горище, та щурика там не угледів. Мо’, того, що темно було. А мо’, щур його самого злякався.
— Як не даси зуба залізного, то їй-бо пастку поставлю, — спробував злякати щура Іван і пожбурив зуба в куток.
Щур так і не обізвався, й Іван типерка шепелявить. Соромиться, такий щербатий, на фотку свеї пантери глєнути. А коли й зирне, то міцно губи стуляє, аби ґанджу не видно було, й при цьому мичить, як сусідське тилєтко, бо ж охота з дівкою про щось поцвірінькати, а писка розтулити — зась.
«Ой, Іване, — каже собі при цьому подумки, — і тре було з цим дурним Петром звєзуватися? Воно ж очі як заллє, то кулаки одразу й свербіти починають, як у дурного коня копита».
При цьому думки Йванові, а голос мамин. Отакі-то діли, мовби мама на горище вилізають та вичитують Іванові.
Журавлі тим часом полетіли, розчинилися у далекій небесній блакиті, й хмаринка, на якій, певно, сидів Бог, за ними попливла. Може, Бог захотів, аби журавлина пісня його заколихала чи дорогу птицям показати, а то ж і заблудитися можуть. Ще, дивись, утраплять не туди, в якесь таке місце, звідки назад дорогу не знайдуть. А то й підстережуть ті, браком…
драком’єри, прийнявши за гусей, бо ж здалечку не видно, то Іван тико знає, що журавлі отако кричать, чи то співають.
Зітхнув Іван і взявся далі гребти листя до кучки, передчуваючи, як ото згребе та в рядюжку і разом з гіллям, що мама пообтинала, до рівчака понесе й тамечки вогонь запалить. Воно, звєсно, на загату на зиму тре, та вже багато оно лежить, а Іван любить, як вогонь горить, а у вогні малесенькі дідьочки витанцьовують, за лапки взявшись. І димом пахне солодко-солодко. Листя й ще нападає, а огонь безпремінно тре запалити. Бо ж теперка середа, огняний день. Ну, то Іван собі таке придумав, али чого б середі не бути вогняним днем?