— Іване, — гукає з-за хати мама Панаска. — Гребеш ци зновика дрімаєш та мухи на губу ловиш?
— Грибу, — озивається Іван. — Ну, льолі-палі, з груші впали, не мона чоловікові вже й про бабську дупу помічтати.
Слова ці тоже в когось позичені, мо’, в того ж Петра чи Юрки Гаплика, та що з того? Не Іванові ж їх оддавати. Іван гребе і вечора кличе, коли вогонь горить по-особливому ясно і димок в’яже сизі вервечки, які відпливають кудись у темінь, де перетворюються на маленьких страшків, що пробують Івана злякати і, блазнюючи, викривляють смішні бацаманки. Останнє слово тоже Йваном придумане, але воно йому подобається, аж на язику цмакає.
Іван ще раз підвів голову. А мо’, й справді уздрить тата, що захоче на сина глєнути з тамтого світу? Мусить же колись так бути, мусять тато почути, як тужить за ними Іван. Типерка про батька він думає тико поважно й шанобливо. Такого сина тато мусить почути.
Та все ж тата Іван у небі не побачив. Зате угледів тонку сизу цівочку, яку тягла за собою маленька срібляста пташина.
— Самольот! — щосили зарепетував Іван. — Льолі-палі, самольот.
І взявся танцювати з граблями в руках чудернацький дикунський танець.
— Самольот, самольот, льолі-палі, вертольот, — приказував Іван. — Посадив капусту, а в кишені пусто. Пусти диму-барадиму, у кишеню кинь копійку. Не копійку, а рубля, бо в кишені тру-ля-ля. Помахай мині крилом і посип мині рубльом.
Ну, звісно, мама мусила почути Іванове заклинання-репетування, причалапати з-за хати, як підбита на їдну ногу боцьониха, й собі зарепетувати, що, їй-бо, віддасть такого сина в «дурдом». А там його до ліжка прив’яжуть, будь певен, і замість каші тарганами годуватимуть. Почувши про тарганів, Іван перестав танцювати і тужливо провів поглядом самольота-вертольота.
Якби ж він знав, що в літаку, який того дня тривожив повітряний простір дивної Іванової країни, до її столиці Києва летить його велика, неосяжна за силою почуття й поклоніння любов, ненаглядна богиня Іванового кохання й захоплення — чорно-шоколадна пантера Таумі Ремпбелл. Якби ж знав, то, може, спробував собі здійнятися у небо і хтозна, чи не перетворилися б з великої любові Іванові руки на крила.
Того вечора, коли Іван таки розпалив на березі рівчака край городу вогнище і став очікувати танцю маленьких вогняних чоловічків, в аеропорту Бориспіль Таумі Ремпбелл, котра прилетіла у супроводі охоронців, масажистки, візажистки, перукарки, прес-секретаря та іншої обслуги, зустрічали керівники громадської організації, вона ж однойменне приватне підприємство «Чарівна красуня України». Якась нібито міжнародна організація одного з багатьох конкурсів краси на звання красуні Всесвіту доручила їй, цій організації-підприємству проводити свій конкурс «Суперкрасуня України» і головою журі саме цього конкурсу запросили знану супермодель Таумі Ремпбелл. Гонорар виявився ще більшим, ніж той, про який казав Джавіртан, — у десяток разів.
Таумі ступила з трапа літака на юкрейнську землю, оглянула натовп, що її зустрічав, і хоч була стомлена перельотом далеко не у комфортабельному літаку, на відміну від тих, у яких звикла літати, та, побачивши, як її захоплено вітають, задоволено кинула у натовп свою знамениту посмішку. Все було знайоме — і юрба шанувальників і шанувальниць, і бліки телекамер та клацання фотоапаратів. І вітання — її чарівної, незрівнянної — хай і в цій незнайомій, далекій, як їй сказали, досі напівварварській країні. Дівчата-туземки, увінчані різнокольоровими стрічками, піднесли великий, вигадливо спечений хліб. Таумі знала, що його треба цьомнути й дрібку відщипнути, що вона й зробила.
Далі були слова вдячності за запрошення в одну з найбільших європейських і слов’янських країн і сподівання, що конкурс виявить справжню красуню — міс планети.
Таумі сіла в розкішний лімузин, поданий до її ніжок, перед тим вислухавши од аташе американського посольства, що вона тут під охороною могутніх Юнітед Стейтс оф Амеріка. Лімузин у вервечці з десятка машин помчав вечірньою трасою з Борисполя до Києва. Таумі належало перебути чотири дні як голові журі, а тоді… У неї була двотижнева віза і згідно з угодою про візит за її побажанням протягом тижня мала право сама, без офіційного супроводу, оглянути цю країну. Така вже була примха супермоделі, котра у відповідь на запрошення до столиці далеко не першорядної країни очолити якесь там журі, висловила побажання самостійно по ній помандрувати. Ну, невеличка примха, доважок до грубенького доларового гонорару.