Для неї виділявся лімузин, але Таумі знала, що стоятиме він у ці дні на подвір’ї київського представництва однієї з фірм російського олігарха Кості Браннікова. Їй же належало самій, без охорони і будь-якого супроводу найняти таксі й поїхати чортзна-куди, кудись на північний захід цієї країни. А там визначити місце (їй мала підказати інтуїція, її нібито вроджене родинне відчуття), де похована велика біла мамба-чарівниця. Належало самостійно, за допомогою хіба лише одного тубільця вночі розкопати могилу і дістати звідти череп. І привезти його будь-яким способом магу Джавіртану. Без свідків. Інакше їй не відкриється заповітне місце. Такою була умова листа-інструкції.
Ще рік тому Таумі посміялася б із подібної маячні. Пропонувати таке їй, Таумі Ремпбелл! Тепер же вона знала, що зробить це. І не лише тому, що відчула силу Джавіртана і його поплічників. З якогось часу в ній жила мовби друга, інша Таумі. Та, якій випала місія. Якій належало здійснити Вчинок. Поєднати століття. З’єднати невидимий, але суттєвий ланцюжок свого роду.
«Це буде найвідчайдушніша з моїх авантюр», — подумала Таумі.
І був прийом — розкішний, багатолюдний, хоча Таумі бачила і розкішніші й багатолюдніші. Зі словами, схожими на шампунь, щедро налитий у ванну, де під пухнастою химерною піною вода, в яку можна зануритися й поніжитися, але яку не можна пити, інакше вона стане отрутою. З суперрозкішними сукнями дам, надто дорогими, щоб належно оцінити їхню елегантність.
«Тут не вистачає мого Браннікова, — подумала Таумі. — Він же знав, що я маю прилетіти до цього Києва».
Знала вона й те, що її Костья десь там далеко, на їхньому рашенському Далекому Сході, де вирішує свої бізнес-проблеми. А втім, це, може, й на краще. Бо захотів би мандрувати разом з нею по цій екзотичній країні.
На цьому прийомі Таумі була дорогоцінною річчю для оглядин, але до цього вона вже звикла.
Пан такий-то… Дружина такого-то…
Вечір в готелі, точніше ніч, за вікнами далекі вогні — за річкою Дніпро, і ще якось, казали, це по-грецьки… Борис…
Гаразд, завтра запитає. Якби вона колекціонувала річки, які бачила, й готелі, в яких ночувала!
«Ви самотня цієї ночі?»
Якби вона колекціонувала ці запитання…
Якийсь, певно, їхній бізнесмен, здається, казали депутат їхнього парламенту (тут теж є парламент?) так звернувся сьогодні. Точніше, вчора…
Вона вміла зневажливо посміхатися. Ледь-ледь зневажливо. І читати у відповідь мовчазне — а хто ти взагалі така?
І ще було чистісінькою англійською: міс Ремпбелл, зверніть, будь ласка, увагу на номер шістнадцятий. Чарівна дівчина, майбутня суперзірка світу моди. Її беруть за руку, і вона відчуває щось вкладене в долоню. Ледь-ледь загинають її пальці. Молодий, доволі вродливий чоловік із твердим поглядом поспішно відходить. У руках у Таумі маленька, зовсім маленька коробочка. Куди подівся цей чоловік? Це що, був підкуп, спроба підкупу? Покликати організатора, голову оргкомітету? Чи голову журі конкурсу. Гм, голова журі вона сама. Їй не раз дарували, робили дорогі й супердорогі подарунки. Таумі не сумнівається — такий дарунок у маленькій коробочці й цього разу. Подивитися? Ні! Хоча не виключено, що там справжній діамант.
Таумі йде до містера, який очолює фірму, що проводить конкурс. Простягає йому коробочку.
— Містер…
— Васьковський…
— О, містер Васковскі, ам соррі, хтось помилково вклав у мою долоню це…
— Можливо…
— Не помилково?
— Можливо, я навіть певен, вам просто подарували, на знак глибокої поваги… Ви перлина нашого конкурсу… На яку повинні… рівнятися… милуватися… Така честь… Ця річ належить вам…
— Ні, містер Васковскі, я знаю ціну подарунків, не ображайтеся, будь ласка. Не ціну в доларах чи євро… Ви мене розумієте?
Авжеж, містер Васковскі її розумів. У його холодно-захоплених застиглих очах Таумі прочитала запитання: дурепа чи прикидається? Чи веде торг? І відповідь у тих же очах-очках — не дурепа, дурепи багатими не бувають. Такими багатими і знаменитими. Він відвів Таумі — разом з перекладачкою — трохи вбік, відкрив коробочку. На її дні лежав невеликий, але дуже якісний, гарний, дорогоцінний діамант.
— То як, міс Ремпбелл? Ви можете взяти цей подарунок. Але це вас ні до чого не зобов’язує. Я вам гарантую. Певен, що містер, який вам подарував, зробив це з глибини своїх щирих почуттів.
— Він радив мені звернути увагу на учасницю конкурсу під певним номером.
На застиглому, ввічливо застиглому обличчі перекладачки вперше промайнув живий вираз. Живий інтерес. Людська цікавість.