Певно, містер Васковскі це помітив.
— Той пан зробив ставку не на той номер, — сказав так, мовби йшлося про кінські перегони.
Справжній підтекст того, що вона почула, Таумі почала розуміти наступного дня, коли відбувся попередній перегляд тридцяти двох модельок — двадцять сім від регіонів, сказали їй, і ще п’ять вибрані фірмами-співорганізаторами конкурсу. Вона обвела ряд вишикуваних довгоногих дівуль і страшенно здивувалася. Серед претенденток на звання справжньої красуні, суперкращої цієї загадкової Юкрейни, не було жодної справжньої красуні. Були симпатичні, такі, що можна було назвати умовно вродливими. Були стандартні, звичайні обличчя, таких у будь-якій країні Європи, будь-якому місті Америки зустрічалося мало не на кожному кроці. Але більше того — двоє дівчат були майже відверто некрасиві.
«На що ж вони сподівалися і хто їх відбирав?» — подумала Таумі.
Втім, усіх їх, коли вони дивилися на членів журі, серед яких, знала Таумі, були власниці модельних агентств, дизайнери, актори і акторки, навіть одна тутешня письменниця, композитор, всіх цих дівчаток-міс об’єднувало щось одне у виразі обличчя, очей. Таумі шукала слова, підходяще визначення і нарешті знайшла — запобіглива зверхність. Так, вони начебто й хотіли сподобатися цим відомим і, безперечно, впливовим дядечкам і тітонькам, від яких залежала їхня доля і місце на конкурсі, і в той же час вони знали щось таке, що членам журі було недоступне. Що вони не вирішували.
Таумі ще раз перепитала про принцип відбору на конкурс.
Позирки — насторожені — містера Васковскі і його заступника. Відбирали на регіональних конкурсах, авторитетне журі, так само і під час відбору в фірмах, була відповідь.
«Тоді це країна невродливих дівчат», — подумала Таумі.
І тут вона пригадала дівчат, котрі вручали їй в аеропорту білий хліб — коровай — дівчата були вродливіші. І дівчата та жінки на вчорашньому прийомі. Навіть офіціантки.
Таумі підкликала свою прес-секретарку Ніколь.
— Узнай в місцевих журналістів все про цей конкурс, — тихо сказала. — Геть усе. І про цих міс. Неофіційно.
— Зроблю, міс Ремпбелл, — сказала Ніколь, дивлячись на шефиню закоханими очима.
— Щось не так, міс Ремпбелл? — спитав заступник голови оргкомітету.
— Вас щось тривожить? — спитала висока напарфумлена директорка конкурсу.
— Все так, дякую, — відповіла Таумі. — Все гаразд.
Після цих оглядин їй влаштували екскурсію містом. Зелене, чисте, воно їй сподобалося. Сподобалися церкви Києво-Печерської лаври, собор Святої Софії, Свято-Михайлівський собор, Маріїнський палац, вид на Дніпро-Борисфен з оглядового майданчика. Потім Таумі зажадала прогулятися сама. Це ваша центральна вулиця? Кре… Як? Кре-тсчатік? О, вері гуд. Вона йшла тільки у супроводі охоронців і перекладачки. А назустріч їй раз за разом траплялися — одна, дві, три, чотири… Десяток, два десятки надзвичайно вродливих дівчат.
Двійко з них спинилися, вражені.
Щось сказали захоплено. Таумі почула своє ім’я.
— Вони кажуть — це та сама Таумі Ремпбелл, — переклала їхній щебет перекладачка. Таумі Ремпбелл у Києві! Не може бути!
Таумі милостиво усміхалася. Подивилася на охоронців, зробила знак і підійшла до дівчат. Одна з них простягла їй долоню. Таумі зрозуміла, що треба ставити автограф. Перекладачка подала їй ручку, і Таумі розписалася, а другій дівчині на якійсь кофтинці. Вони подякували, спробували сказати щось англійською про своє захоплення. Коли вони пішли, Таумі озирнулася. Дівчина з автографом на долоні стояла й цілувала цю долоню.
«Чудова країна», — подумала Таумі.
Вродливих дівчат Таумі побачила і в бутику, кули зайшла, їй стало радісно і сумно водночас. Вона все зрозуміла і без конфіденційної інформації Ніколь, яка тільки підтвердила ввечері її здогадку і посилила сум.
«Швидше б відіграти цю комедію вартістю у мільйони доларів і один людський череп», — подумала Таумі.
А того ж вечора в далекому від столиці поліському селі Кукурічки Іван разом з мамою Панаскою дивилися під монотонний шум осіннього дощиська новини по своєму старенькому телевізорі. Щось казали про Президента, про обкрадений банк (банка? на три літри чи дві, подумав Іван), про якийсь там мітинг… Все як звично, Іван щось розумів, а щось ні, і вже готовий був задрімати, як то не раз траплялося з ним, перед тілівізором. І раптом — о диво! — він побачив на телеекрані свою Таумі. Свою Таумі і так близько. Зовсім поряд, тільки руку простягни. Живу Таумі серед інших людей. Вона дивилася прямо на Івана і посміхалася. Щось казала. Іван не стримався, встав, щоб хоча б доторкнутися до своєї богині. Але тільки Іван торкнувся рукою, як Таумі зникла, а з’явилося якесь молоде дівчисько з невеликою начеб качалкою у руках. Воно щось лепетало. Потім на хвилю зновика з’явилася Таумі, вже серед юрби й Іван таки встиг зловити її своїми губами.