Іван задоволено засміявся.
Солодко лоскотало щось йому груди, а в штанях щось ворушилося, мовби туди великий мурах забрався.
«Мураше-мураше, рудий рудьку-незабудьку, пташе, ни тривож душу, з’їж гнилу грушу», — подумки замуркав Іван.
Йому було добре, він почувався на сьомому небі блаженства, навіть коли Таумі зникла. Хай. Ни кожному парубку такая красавіца моргає.
— Це було пряме включення фіналу конкурсу «Суперкрасуня України», — сказала чужа дівка з качалкою в руці з тилівізора.
У цей час доволі стомлена за ці дні Таумі Ремпбелл сходила зі сцени київського палацу.
Вона відіграла свою виставу. Пережила за ці дні дві спроби прямого підкупу.
«Ви не розумієте, п’ять мільйонів доларів буде вам перераховано негайно, — казав товстенький, коротко стрижений нахаба. — Або й налічкою. Як хочете, якщо через митницю провезете. Моя ж все одно ліпша, ніж ця… ну, що вам нав’язують…»
Цьому перекладав його особистий молодик з холодним-холодним поглядом.
— Не бійтеся, він надійний, надійніше не буває.
Інший казав чистісінькою англійською: ваші умови, міс Таумі?
Вона вже знала: «суперкрасуні» — доньки і племінниці впливових чиновників, коханки багатих бізнесменів. Конкурс до справжнього конкурсу краси стосунку не мав, але вони спробують зіштовхнути той, інший конкурс. Якщо ж не пощастить, то… То амбіції коханок, доньок, племінниць, внучок — все одно вже задоволені. Хоча й не всі, хтось мусив виграти, а хтось програти. Але є й інші ігрища. А грошей їм чомусь справді було не шкода.
— Тут, у цій країні, між багатіями, як мені сказали, проводяться всілякі змагання, в тому числі й на таких конкурсах, — посміхнулася всюдисуща Ніколь, яка таки вміла здобувати необхідну інформацію. — Мені один тутешній колега сказав, що на їхньому жаргоні, цих скоробагатьків, головний приз називається «Моя кобилка прийшла першою».
«Я не помилялася щодо перегонів», — стомлено подумала Таумі.
Все ж вона дещо зробила для справедливості. Вона, котра знала, якими неймовірними зусиллями, важкою працею дістаються успіх і гроші. Таумі зробила все, аби переможницею стала все ж найгарніша з тих тридцяти двох — і за обличчям, і за фігурою, за вмінням триматися на сцені й демонструвати хоч якусь ерудицію. Вона сперечалася з членами журі й бачила, як у їхніх очах прокидається гідність і зростає повага до неї. Вона розуміла, що розчарувала містера Васковскі й компанію. І все ж вона була не лише стомлена, а й задоволена. Хоча б частково.
Для цього Таумі використала все, що було їй доступно — свій авторитет, знаменитість і навіть шантаж, коли в якийсь момент заявила, що «покидає це шоу». Організатори таки побоялися скандалу.
За ці дні Ніколь і охоронець Джордж за допомогою місцевого журналіста, котрий, здається, закохався в її прес-секретарку, знайшли таксиста, який знав відносно добре англійську мову. За чотири тисячі доларів він згодився відвезти супермодель куди завгодно, повезти на екскурсію в будь-яку глуху місцину. Десь на Полісся, окей, чому б і ні?
Мандрівка почалася у вівторок. Таумі вдяглася у чорні шкіряні штани, легкі елегантні чобітки, що закінчувалися перед колінами і були обрамлені по боках вигадливим візерунком, а зверху ще й зав’язаними у вузлики маленькими кульочками-помпончиками. Теплий светрик хоч і був простим на вигляд, але дорогущим. Поверх нього була накинута коротка шкіряна курточка, а на руки натягнуті тоненькі, теж шкіряні рукавички ціною десять тисяч доларів з якогось екзотичного латино-американського звіряти. Таумі не знала, куди вона їде, у яку глушину чи місцеві джунглі. Але допустити вдягтися сяк-так не могла. У дорожню сумку вона все ж поклала на всяк випадок дві осінні сукні, три блузочки, кілька трусиків, нічну сорочку і, звісно, набір кремів та парфумів, не кажучи про зубну щітку й пасту. Сумка виявилася доволі важкенькою, тут їй піднесе до таксі Джордж чи Івенн, але там, куди вона їде? Дарма, сказала собі Таумі, добровільні носильники завжди знайдуться, надто за долар-два, те вона знала з власних подорожей до всіляких екзотичних країн — Індії, Єгипту, Мексики, Бразилії… У цій країні все ж жили білі, хоча, як її попередили, трапляються випадки расизму і ксенофобії. Ну, так, їй кортить взяти з собою хоча б одного охоронця, але ж умова бісового Джавіртана — їхати самій, самій-самісінькій, шукати черепа білої відьми (яке ідіотство!) теж самій, інакше оте місце, де він чекає, не відкриється при чужому оці. Дикунство! Авжеж, дикунство. І вона сама стає дикункою, на все це погоджуючись. Але… Не те, щоб вона боїться того Джавіртана і його слуг (чи таки боїться?), не те, щоб у все це повірила, але… Таумі з дитинства жив дух авантюризму, жага до пригод, вона їх зазнала чимало, з коханцями й без них. Якщо вона обрана Таумі, королівської крові, нехай і в хтозна-якому поколінні, якщо її справді захищає дух великої Туммі Маліколоне, то чого боятися, все буде добре, вона знайде той проклятий череп, привезе його магу, котрий тішитиметься владою над цілим світом (ха-ха!), а головне, дасть їй спокій.